Розділ 13 - Тінь серед ліхтарів

Ніч у Каллуані мала інший подих, ніж день. Вдень місто жило під поглядом вежі, де кожен крок, кожен рух здавався продуманим і контрольованим. Уночі ж воно занурювалося в густу тишу, що приховувала шепоти та страх. Камінь у кишені Ії ледь тремтів, ніби відгукувався на невидимий поклик, і від цього серце билося швидше.

Еліан ішов поруч, його плащ шелестів у ритм крокам. Час від часу він обережно озирался назад, наче відчував невидимі очі, що могли стежити за ними з темних вікон.

— Тримайся ближче, — прошепотів він. — У цих провулках тиша небезпечніша за крик.

Ія кивнула і міцніше притиснула долоню до каменя. Вулиці здавалися чужими: ліхтарі кидали помаранчевівідблиски, що вирізали довгі тіні на бруківці, а ці тіні іноді виглядали живими.

Вони звернули у вузький прохід між будинками, де пахло сирістю й каменем, що пам’ятав старі часи. Попереду мерехтіло слабке світло — лампа, залишена кимось на перехресті.

Та ще до того, як вони вийшли з арки, у темряві озвався голос:

— Ви запізнилися.

Ія здригнулася. Голос був глухий, низький, але в ньому бриніла впевненість. Їй здалося, що він знайомий, хоч спогади виринали лише уривками, мов з потрощеного дзеркала.

З темряви відділилася постать. Чоловік у простому плащі, без маски. Його очі світилися так, ніби вбирали в себе кожен проблиск світла.
— Риан… — прошепотів Еліан.

Ія відчула, як у грудях закололо. Вона давно чула це ім’я, та ніколи не бачила його самого. І ось він стояв перед нею, реальний.

— Ти привів її, — мовив Риан, дивлячись на Еліана. Потім його погляд ковзнув на Ію. — Ту, що чує поклик.

Вона розгубилася.

— Поклик? — тихо спитала вона.

— Мелодія, що звучить крізь стіну, — пояснив він. — Її не всі здатні почути. Лише ті, в кого пам'ять не стерта до кінця.

Ія відчула, як у ній спалахнула іскра. Слова Риана звучали так, ніби він знав більше, ніж будь-хто у місті.

— Ти знаєш… що це означає? — прошепотіла вона.

Риан підійшов ближче. Його обличчя було змарнілим, але очі горіли.
— Це означає, що світ ширший за стіну. А пам'ять сильніша за маску.

Серце Ії стислося. Ці слова вона вже чула колись. Голос матері, у ніч, коли її забрали до школи, звучав у пам’яті так само ясно, як тоді: «Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску».

Ія відчула, як холоне шкіра.

— Це… заборонено, — сказала вона, ледве чутно.

Риан похитав головою.

— Заборонене — не означає неправдиве. Вони намагаються викреслити минуле, щоб ми забули, ким були. Але ми ще пам’ятаємо. І якщо ти справді чула пісню за стіною — ти одна з небагатьох, хто може повернути те, що втратили.

Еліан стояв поруч, його рука лежала на руків’ї меча, але не від страху — радше від інстинкту. Він дивився на Риана з повагою, змішаною з обережністю.

— Чого ти хочеш від нас? — нарешті спитала Ія.

Риан відповів негайно:

— Щоб ви обрали. Бути тінню серед цих кам’яних стін — чи стати тими, хто відкриє шлях іншим. Але знайте: після цього повороту дороги назад не буде.

Ія відчула, як камінь у її кишені знову запульсував. Немов він теж чекав на її відповідь.

Вона глянула на Еліана. Його очі світилися тією ж рішучістю, яку вона відчула в собі.

— Ми вже обрали, — сказала вона. — Тільки покажи нам, що робити далі.
Риан на мить замовк, а потім кивнув. Його обличчя освітило полум’я лампи, і в цьому світлі він здавався одночасно втомленим і сильним.

— Тоді слухайте уважно, — промовив він. — Бо часу в нас менше, ніж ви думаєте.