Розділ 12 - Тіні минулого

Ранок у Каллуані починався, як завжди — з тиші, розірваної криком пташок і далеким дзвоном вежі. Ія прокинулася із відчуттям, ніби щось у місті змінилося. Камінь в кишені злегка пульсував, нагадуючи про нічні події. Вона прислухалася до свого серця і відчувала, що тепер її шлях не буде таким, як раніше.

Вона вирушила на свою звичну ділянку біля східної брами, де минулої ночі почувалася тиша, порушена мелодією, що йшла з-за стіни. Раптом з-за кутка з’явився Еліан — темноволосий охоронець із глибокими очима, що давно намагався встановити з нею контакт. Його погляд був серйозним, але водночас теплим.

«Ія,» — сказав він тихо, — «Ти теж це почула? Мелодію? Вона — не просто звук. Це заклик. Щось старе, що пов’язує нас усіх. Ми не можемо ігнорувати це.»
Ія кивнула. Вона довіряла йому більше, ніж будь-кому з охоронців. Їхнє знайомство почалося давно, і тепер між ними зароджувалася особлива нитка довіри.

«Я знаю, що ти відчуваєш, — продовжив Еліан, — і мені теж боляче дивитися на цю стіну, що розділяє наш світ і світ за нею. Але я знаю, що ми можемо змінити це. Разом.»

Вона замислилася. Скільки часу минуло, відколи вона втратила власне ім’я і голос? Скільки разів вона стояла на варті, мовчки спостерігаючи, як життя проходить повз?

«Що ти пропонуєш?»— запитала вона.

«Почати діяти, — відповів Еліан. — Ми знайдемо тих, хто готовий боротися. Тих, хто не хоче залишатися у тіні. Якщо Риан живий і пам’ятає, можливо, він допоможе нам. Але поки він сам — ми мусимо підготуватися.»

Ія відчула, як усередині знову розгоряється надія. Вона тримала камінь, що став символом зв’язку між нею і світом за стіною.

«Тоді почнемо,» — сказала вона твердо.

З того дня їхня місія почала повільно обростати людьми, що прагнули свободи, що вірили у світ за межами кам’яної пастки Каллуана.
Вечір у Каллуані опускався швидко. Вулиці ставали тишею, лише ліхтарі з вежі розсіювали помаранчеві плями світла по бруківці. Ія і Еліан стояли у затінку за однією з арок, далеко від очей випадкових перехожих.

«Тобі доведеться бути обережною,» — прошепотів Еліан, оглядаючись. — «Нас слухають. Влада не хоче змін, і навіть серед охоронців є ті, хто боїться втратити контроль.»

Ія кивнула, відчуваючи вагу цієї правди. Вона знала, що в її руках — не лише власна доля, а й надії багатьох.

«Я хочу побачити Риана,» — сказала вона тихо. — «Потрібно знати, чи готовий він допомогти.»

«Я знаю, де він живе, — відповів Еліан. — Але його прихисток — таємниця. І йому потрібен час, щоб довіряти.»

Вони домовились: наступної ночі вони спробують знайти Риана разом. Ія відчула, як у грудях пульсує рішучість. Їй набридло бути тінню, спостерігати з-за стіни. Настав час діяти.