Розділ 11 - Пісня, яку не забути

Ія не зрушує з місця, хоча має. Годинник у вежі давно пробив восьму, а сонце вже забрало більшість тіней з бруківки. Але всередині стіни щось тріпоче — не звук, не рух, а відлуння. Таке, що змушує пальці легенько тремтіти, хоча тіло лишається нерухомим.

Вона прикладає долоню до кладки ще раз. Тепло. Не людське — інше. Схоже на те, яке струменить від уламка в кишені. Схоже на те, яке вона відчула колись у дитинстві, коли вперше стояла біля цієї брами. Але тоді їй заборонили говорити про це. І вона навчилася мовчати.

Зараз поруч проходить патруль — двоє охоронців у масках. Вона киває. Один відповідає жестом, другий мовчки зникає за поворотом. Жодного слова. Жодного натяку на те, що хтось ще щось відчув.

Але Ія знає. Це не їй одній здається.
Ближче до полудня вона стоїть біля входу до старої насосної станції — тут закінчується її ділянка. Сонце падає на стіну, але одне місце лишається темним, хоч і не має тіні. Вона торкається цього місця — і ледь помітне світло спалахує в уламку. Наче хтось із-за стіни доторкнувся у відповідь.

Її серце робить зайвий удар.

Ія повертає голову — і вдалині, на дорозі, бачить постать. Маленьку. Аеліна. Стоїть на порозі будинку й щось тримає в руках. Світло ловить пасмо рудого волосся. Дівчинка дивиться не на Ію — а на стіну. Туди, де тріпоче пам’ять.

А тоді піднімає руку — і починає співати. Тихо, без музики, без слів — наспів, знайомий ще з колиски. Пісня, яку колись наспівувала мати Ії. Пісня, яку Ія сама тихо співала, тримаючи на руках крихітну Аеліну.

Камінь у кишені спалахує теплом. Ія не плаче — не може. Але всередині щось змінюється.

Пісня стихає. Аеліна зникає за дверима. Ія стоїть — і чує гул. Стіна не мовчить. Цього разу — ні.
Ввечері, коли тіні стають довшими, Ія повертається до східної брами. Вона знає — не мала б. Але саме тут камінь світиться найяскравіше. І саме тут вона відчуває: хтось або щось по інший бік знає про неї.

Тиша густа, мов темна вода. І посеред цієї тиші лунає другий звук. Ледь вловимий. Ніби хтось наспівує ту саму мелодію, яку зранку співала Аеліна.

Ія завмирає. Озирається — довкола нікого. Але звук не зникає. Він іде зі стіни. Зглибини. Зі старих шарів каменю, де колись була інша межа, інший світ.

Звуки поступово вщухають. Уламок холоне. Але у грудях щось лишається живим. Щось не дало зникнути пам’яті.

Ія підіймає погляд на темні хмари над Каллуаном. Її зміна закінчується. Але вона знає: наступна буде не такою.
Бо стіна більше не мовчить.
І пісню більше не забути.

Ія завмирає. Зі сходу — з-за стіни, з того боку, де не має бути нічого, тягнеться звук. Тихий, майже нечутний. Не шум, не гул, а... наспів.

Слова зливаються в мелодію, знайому, як дотик дитинства. Ія не чує окремих рядків, але серце стискається, бо ця пісня жила в її пам’яті завжди. Мати наспівувала її перед сном. А може, бабуся. Мелодія, яку в школі змусили забути. Але не до кінця.

Зараз вона звучить з-за Стіни.

Ія знову торкається уламка. Він теплішає. Пульсує в унісон із серцем. І в цій мить — вона знає. Не просто здогадується, а знає, як знала колись своє ім’я.

Той, хто співає — Риан.

Він живий. Він близько. І він пам’ятає.