Розділ 10 - На межі тиші

Ранок у Каллуані починається з дзвону — короткого, сухого, як подих холодного вітру. Вежа на центральній площі б’є шосту. Ія вже на позиції.

Її чергування припадає на східну браму — ту, що ніколи не відчиняється. З обох боків — стіна й камінь, а за плечима — місто, яке ніколи не спить повністю. Усе знайоме: візерунок моху на кладці, ледь помітна тріщина в бруківці, гул, що йде з-під землі, як тінь старої магії. Але сьогодні є щось інше. Щось тонке, майже неосяжне.

В кишені — уламок каменя, теплішає, коли вона торкається пальцями. Раніше це здавалося випадковістю. Тепер — ні.

Вона озирається. Нікого. Але десь за спиною, у місті, живе її тінь — спогад проім’я, про голос, про дитячий сміх. Там — її племінник, у школі, у формі, яку вона колись теж носила вперше. Він ще не знає, що попереду. Що одного ранку прокинеться — і більше не матиме імені, тільки маску.

Ія пам’ятає той день. Як стояла перед дзеркалом і не впізнала обличчя. Як усі навколо стали мовчазними. Як голоси зникли, лишивши після себе тишу.

У цій тиші вона навчилася жити. Дихати. Спостерігати. Але не забувати.

Гул у стіні посилюється. Неначе десь глибоко в камені хтось ворушиться. Ія торкається кладки — і чує ледь відчутний відлуння. Не звук, а радше відчуття. Наче пам’ять. Наче спомин того, чого не має бути.

Вежа б’є сьому. Іїна зміна триває. Але щось у повітрі вже змінилося. Вона незнає — день це буде звичайний чи ні. Але знає інше: наближається час, коли доведеться не просто стояти на сторожі. А обирати.

І світло, що пробивається з-за стіни, сьогодні здається трохи яскравішим, ніж учора.