Розділ 8 - Тихе світло

 Ія знала кожен звук у нічному Каллуані — кожен скрип грат, порив вітру між вежами, пошепки охоронців, навіть рухи тіней. Але цей звук був інший.

Глухий, нечіткий, немов луна кроків із глибини підземелля, яку заглушили роки мовчання. Вона озирнулася. Ніхто. Але серце в грудях уже билося не як завжди.

Кроки знову — ближче. Вона виступила з-за арки, знявши з пояса зброю, та постать, яку побачила, зупинила її рух. Чоловік у чорному плащі, без маски. З рудим волоссям і темно-зеленими очима. Таким самим кольором, як у неї.

— Ти не мала бачити мене, — сказав він тихо. Його голос був знайомим. Занадто знайомим.

Ія не могла відповісти. В горлі стояла сухість. Звідки вона знала цей голос? І чому він не носить маски?

— Як ти сюди проник? — нарешті прошепотіла вона.

— Я не проникав. Я лишився. І вийшов, коли час настав.

Він зробив крок уперед. Вона не відступила. Але й не підняла зброї.

— Ти не пам’ятаєш мене, Іє?

Вона здригнулася. Як він знав її ім’я? Його очі... вони були наче дзеркало, в яке вона ніколи не дивилася. І водночас — рідні.

— Риан?.. — вирвалося з неї. Шепіт, якого вона не чекала.

Він кивнув. А десь усередині неї щось затріщало. Не ламалося — звільнялося.

— Але ти… ти зник, коли мені було одинадцять…

— Я не зник. Я не став одним із них. Я втік — і залишився тут. Я бачив, як тебе повели. І не зміг тебе врятувати.

Вона не відвела погляду.

— І тепер ти тут. Навіщо?

Він відповів не одразу:

— Бо бачу: ти — не така, як вони. І, можливо, настав час зламати цю стіну. Не камінь, а те, що вона ховає.

Вона стояла мовчки. Поруч стіна — вічна, холодна. Перед нею — брат, якого вона втратила. І десь там, у серці, — перша тріщина в тиші, що правила її життям багато років. повністю відсунута. На підвіконні — книга, перев’язана шнуром. Свічка всередині кімнати горить слабко, але Ія все одно бачить: Аеліна сидить, згорнувшись калачиком, тримає щось у руках. Не дивиться у вікно. Але залишає його відкритим.

Це вже не вперше. Ія спершу думала, що то випадковість. Потім — що дитяча звичка. А тепер — знає. Дівчинка пам’ятає. І, можливо, чекає.

Ія не зрушує з місця. Стоїть у затінку, під виступом стіни, дихає повільно. Світло не дістає її обличчя, але вона бачить усе — рух тіні на підлозі, тремтіння полум’я, навіть, здається, — вираз обличчя. Суміш зосередженості й надії.

Цей погляд болить. Бо Ія не має права ні постукати, ні промовити ім’я, ні відчинити двері. Її світ — мовчання.

Вона стоїть довше, ніж мала б. Довше, ніж дозволено. Аж поки свічка не згасає. Аеліна йде до ліжка, озирається, хоч і знає, що нікого не побачить. Та фіранку не засуває. Світло не вимикає.

Ія відходить у тінь, де кам’яна кладка пахне холодом. У її пальцях — уламок зі школи. Він ледь теплішає, наче реагує не на простір, а на присутність. На зв’язок, який не розірвати. Не зовсім.
Вежа б’є другу годину ночі. Каллуан спить.

А одне вікно ще довго не гасне.

Світло зникло, але Ія ще не рушає. Камінь у долоні лишається теплим, і вона вже збирається зробити крок, коли вулиця тривожно змінюється.

Десь попереду — рух. Ледь чутний, ковзкий. Не кроки патруля, бо ті чіткі й ритмічні, навчено важкі. Ці — м’якші, швидкі. Незнайомі.

Ія завмирає, стискає руків’я кинджала. Тінь прослизає між будинками, біля стіни майстерні. Спершу — нічого, лиш відчуття. Потім — блиск. Миттєвий, як від леза або ока, яке не повинно бути тут.

Усе тіло напружується. Маска — нерухома. Очі — спостерігають.
Це не охоронець. Не мешканець. Не має бути.

Вона ковзає вздовж стіни, навшпиньки, намагаючись розгледіти, не видати себе. Серце б’ється повільно, рівно. Вона вчилася цьому роками — дивитися й не дихати, чекати й не питати, діяти — коли слід.

Але щось змінюється.Тінь — зникає.

Жодного звуку. Жодної присутності. Лише порожня вулиця. І вікно, що досі відкрите, хоч свічка давно згасла.

Ія довго ще стоїть у темряві, з поглядом, прикутим до нічного простору, що раптом став надто глибоким.
Уламок каменю в її долоні пульсує легким жаром.