Розділ 7- Тріщина в тиші

Ія знала кожен звук у нічному Каллуані — кожен скрип грат, порив вітру між вежами, пошепки охоронців, навіть рухи тіней. Але цей звук був інший.

Глухий, нечіткий, немов луна кроків із глибини підземелля, яку заглушили роки мовчання. Вона озирнулася. Ніхто. Але серце в грудях уже билося не як завжди.

Кроки знову — ближче. Вона виступила з-за арки, знявши з пояса зброю, та постать, яку побачила, зупинила її рух. Чоловік у чорному плащі, без маски. З рудим волоссям і темно-зеленими очима. Таким самим кольором, як у неї.

— Ти не мала бачити мене, — сказав він тихо. Його голос був знайомим. Занадто знайомим.

Ія не могла відповісти. В горлі стояла сухість. Звідки вона знала цей голос? І чому він не носить маски?

— Як ти сюди проник? — нарешті прошепотіла вона.

— Я не проникав. Я лишився. І вийшов, коли час настав.

Він зробив крок уперед. Вона не відступила. Але й не підняла зброї.

— Ти не пам’ятаєш мене, Іє?

Вона здригнулася. Як він знав її ім’я? Його очі... вони були наче дзеркало, в яке вона ніколи не дивилася. І водночас — рідні.

— Риан?.. — вирвалося з неї. Шепіт, якого вона не чекала.

Він кивнув. А десь усередині неї щось затріщало. Не ламалося — звільнялося.

— Але ти… ти зник, коли мені було одинадцять…

— Я не зник. Я не став одним із них. Я втік — і залишився тут. Я бачив, як тебе повели. І не зміг тебе врятувати.

Вона не відвела погляду.

— І тепер ти тут. Навіщо?

Він відповів не одразу:

— Бо бачу: ти — не така, як вони. І, можливо, настав час зламати цю стіну. Не камінь, а те, що вона ховає.

Вона стояла мовчки. Поруч стіна — вічна, холодна. Перед нею — брат, якого вона втратила. І десь там, у серці, — перша тріщина в тиші, що правила її життям багато років.