Розділ 3 - Ті, що залишились

Ія стояла на даху закинутої майстерні, в глибині кварталу. Звідси відкривався вигляд на дім Крамарів. Світло вікон було теплим, майже живим. Як пам’ять про щось колись близьке, а тепер — недосяжне.

Вона знала кожен силует за склом.

Ось брат — високий, із міцними плечима, він щойно повернувся з роботи. Обіймає дружину, цілує малу доньку. Його голос не чутно, але по рухах губ Ія могла вгадати, як він жартує, як лагідно знизує плечима, коли хтось дорікає йому за безлад у передпокої.

Ось сестра — бігає кімнатою в сукні для весілля. Піднімає поділ, кружляє. Ще без фати, але з очима, що світяться мрією.

І батьки… Їх рухи стали повільнішими. Мати — з рукою на серці, часто зупиняється й дивиться на двері кімнати Кеона. Ті — зачинені. Світла там немає.

Кеона більше немає. Не як дитини. Тепер він — Страж. А для сім’ї — тільки тінь на згадку.

Ія сиділа мовчки. Її маска холодила шкіру. Вона навіть не знімала каптур — хоч знала, що її ніхто не побачить. Так було безпечніше. Навіть для себе — бути чужою.

Вона мала б давно піти. Патрульна зміна закінчилася. Але ноги не слухались.
Їй потрібно було ще раз побачити, як живуть без неї.
І без Кеона.

Їй потрібно було ще раз переконатися, що пам’ятає. Не дозволити собі стати порожньою.

Раптом у кімнаті блимнуло світло. Маленький паперовий ліхтар, поставлений сестрою на підвіконня. Фіолетовий, із вирізаними візерунками. Саме такий, який колись робила сама Ія. Коли їй було сім. Її мама тримала в руках той ліхтарик так, ніби це серце.

Ія стиснула пальці в рукавицях.

Вони пам’ятають.



Не вголос. У думках. Але це прозвучало сильніше за будь-який крик.