Розділ 2 - Посвята

Камінний зал гудів тишею.

Діти стояли в колі. Сім новобранців. Усі — між сімома й десятьма роками. Усі в білих сорочках, босоніж, з однаково великими очима. За спинами стояли охоронці — ті, що вже пройшли посвяту. Безіменні, безликі. Ія — серед них.

На підвищення вийшов голова школи. У чорному, з гербом Каллуана на грудях — око всередині стіни. Він мовив урочисто, як це робив щороку:

— З цього дня ви не діти. Ви — Стражі.
Ім’я більше не належить вам.
Родина — більше не ваша кров.
Ваше обличчя — ваша зброя. Ваша тиша — ваша сила.



Ія пам’ятала ці слова. Вона колись стояла на тому самому місці. Пам’ятала, як спробувала знайти маму очима — і не змогла, бо мама не мала права бути присутньою. Пам’ятала, як ледь не заплакала. І як після цього плакала ночами, але вже — без звуку.

На знак завершення охоронці підійшли до кожної дитини. Повільно, обережно — наче надягали не маску, а прокляття.
Один за одним — обличчя зникали під темним металом.

Коли черга дійшла до Кеона, Ія зупинилася.

Вона знала, що це буде саме він. Її черга.

Хлопчик стояв непорушно. Він усе ще щось вгадував у її постаті. Можливо — запах, ходу, погляд. Можливо — просто душа впізнавала душу.

Ія нахилилася і, не кажучи ні слова, наділа маску на його обличчя.

І в ту мить у неї здригнулася рука.

Тільки мить. Але серце — ні. Серце билося так, наче хотіло вибити маску назад.

Кеон не опирався. Не зойкнув. Лише вдихнув глибше.
Наче запам’ятовував останнє дихання свого колишнього імені.



Після посвяти діти зникають зі світу. Їх більше ніколи не кличуть на ім’я. Їх не називають дітьми. Вони стають частиною охорони. Частиною тиші.

Але Ія знала: Кеон ще не втратив себе повністю.
Бо колись і вона не втратила. Завдяки словам, що все ще жили в ній:

Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.