Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.
Вона не знала тоді, що це — заборонені слова. Не знала, що ніхто не сміє їх вимовляти вголос. Але мати шепотіла їх, схилившись до її вуха, в ту саму ніч, коли прийшли люди мера.
Їй було вісім.
Дощ лив стіною. Лампа в передпокої мигтіла, як налякана зірка. За дверима стояли двоє в чорному — каптури, маски, тиша. Один із них тримав сувій. Список. Там було її ім’я. В Каллуані імена не вибирають. Як і долю.
— Не бійся, — прошепотіла мати. — Ти сильна, Іє.
— Але я не хочу туди…
— Я знаю, — її голос ледь тримався. — Але слухай.
Мати притислася ближче. Її губи ледь ворушилися:
— Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.
Запам’ятай, доню. І не кажи цього нікому.
Відчинилися двері. Люди в масках ступили вперед.
— Час.
Ію повели, поки вона ще пам’ятала запах її волосся, тремтіння рук і ті два рядки, що вже вростали в серце.
Останнє, що вона побачила — очі матері. Повні любові. Повні прощання.
З того часу минуло багато років.
Її вже ніхто не впізнає. Обличчя сховане під маскою, голос — під присягою.
Але в тиші ночі Ія повторює собі:
Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.
І вона ще пам'ятає.