Пан та бідняк

Колись давно, жили собі двоє братів. Старший бідний, а молодший багатий. Старший завжди ходив у драному одязі. На сніданок обід і вечерю у нього були лише вода та хліб. Його хата була наполовину розваленою. І заробляв він дуже мало, грошей вистачало лише на їжу. А молодший пан жив собі й горя не знав. Кожного ранку він снідав смачною печеною курочкою та солодким вином. Хата в нього була немов палац. Було велике господарство та наймані прислуги. А грошей в нього було настільки багато, що він навіть не знав куди їх витрачати, і все йому було мало. Просив у нього старший брат допомоги багато разів, а він усе ні та й годі. Чоловік уже подумав, що це кінець і нічого доброго в житті він не доб'ється, але не все ще було втрачено. Недалеко від нього жив іще один пан. Було йому коло ста років, доживав уже свої останні дні. Все життя він був сам і нікого в нього не було, а багатство залишити нікому. Пан чудово знав чоловіка та про те, як він живе, тому вирішив багатство після своєї смерті залишити йому. Ця звістка швидко розлетілася селом і брат чоловіка також про це дізнався. Молодший пан був дуже обурений цією новиною. І звичайно вирішив цьому завадити.                                                               — Ти й так достатньо багато маєш, я тобі кажу ні! — Відмовив старий.                                                         — Та не такий він і бідний, як вам здається, просто прикидається бідним аби подавати на жалість — Стояв на своєму цей.                                                       — Хоч би воно було й так, але ти всеодно забагато маєш. Куди тобі ще більше? — Неправда! Не такий я багатий, як вам здається!                                          — І, що ти мені за це скажеш робити?                       — Об'явити змагання на ваше багатство — Раптом відповів молодший пан.                                                — Об'явити змагання на багатство?                          — Так. Якщо він з'їсть сто пирогів багатство його, а якщо я з'їм то багатство моє.                                    — Непогана ідея, я за.                                   Наступного ж дня, почалися змагання. Зібралося ціле село. Хто вболівав за молодшого пана, а хто за бідного чоловіка. Обидві вони старалися їсти, як можна швидше. Старший розумів, що багато не потягне та програє, а молодший вірив що він переможе. Люди все голосніше ставали вболівати за них. Старший відчував, що вже не може й от-от здасться. А молодший з'їв більшу половину пирогів, і став як діжка. Він теж відчував, що більше не може, але продовжував їсти. Люди були здивовані тим, як пан швидко їв, і ставав усе більшим і більшим. А він далі продовжував їсти з надією, що він зможе. Старший узяв останній пиріг і вирішив, що буде здаватися. Він розумів, що до брата йому дуже далеко. Така його доля бути бідним. Пан уже більше не мав сили, але зупинятися було не можна. Він став їсти черговий пиріг, аж раптом не витримав і луснув. Після цього було вирішено одразу, що багатство старого й молодшого пана залишається бідному чоловікові.                                                                          З того часу, чоловік став жити багато та щасливо. Хоч він і мав більше багатства ніж його брат, але для нього це було забагато. Більшу його половину він роздавав бідним людям і тим, хто потребує допомоги.                                                               Чоловік любив свого брата й сумував за ним. Але все могло бути по-іншому, якби брат умів радіти за інших і не забирав чужу удачу.