Епілог. Світ по той бік

Зорі цього світу більше не танцювали. Вони застигли в небі, мов тисячі очей, що стежили за ними без моргання. Їхній холодний вогонь палав, але не грів, і навіть дихати стало важко, наче саме повітря перетворилося на камінь. Світ стояв на межі — і це відчували всі: Лісса, Серінн, Раел і Каллен.

Вони йшли до Кола Брами крізь ліс, що мовчав. Дерева не дихали, земля не тремтіла, навіть вітер не ворушив листя. Усе завмерло, чекаючи того, що мало статися. Лісса йшла попереду, її кроки були тяжкі, але рівні. Тіні огортали її плечі, мов плащ, та вперше вона не боялася їх. Вона навчилася слухати їхній шепіт, але сьогодні він був інший — не поклик, не загроза, а сумне передчуття втрати.

Серінн ішла поруч, тримаючи уламок ключа. Він світився подвійним сяйвом — чорним і білим водночас, і кожен удар його світла бився в такт її серцю. Її обличчя було спокійним, але надто блідим. Вона вже знала істину. Знала ще до того, як голос ключа вимовив пророцтво.

Позаду крокували Раел і Каллен. Двоє чоловіків — дві стихії, які ніколи не змогли примиритися. Світло й тінь. І все ж сьогодні вони йшли разом, бо кінець вимагав від них більшого, ніж ненависть.

Коло Брами розкривалося перед ними, немов розірване серце світу. Земля тут була розбита на уламки, які висіли в повітрі, тримаючись на невидимих нитках сили. Між ними текли ріки сяйва й тіні, сходилися й розходилися, утворюючи візерунки, схожі на руни. У самому центрі стояв він — останній ключ.

Він не мав форми. То була куля зі світла й пітьми, що змішувалися, закручувалися у вічному вирі. Вона дихала, мов серце, й від кожного подиху простір тріщав, наче крига на річці весною.

Лісса затримала подих. Її серце калатало, але не від страху — від жахливої певності.

— Це він, — тихо промовив Каллен, і його голос луною розкотилося по колу. — Ключ майбутнього.

Раел звів голову, його очі палали темним вогнем.
— Він вимагає жертви, — прошепотів він. — Я відчуваю.

І тоді голос пролунав у їхніх головах. Не людський, не божественний — той, що стояв поза межами:

"Щоб замкнути Браму, ви мусите віддати те, чого не можна повернути.
Віддати майбутнє.
Кров корони мусить пролитися."

Тиша впала важкою вагою. Навіть зорі здригнулися, немов від жалю.

Серінн опустила погляд на свої руки. Її пальці стискали уламок, що тремтів, мов живий. Вона розуміла кожне слово. Вона знала, чому саме вона.

— Кров корони… — прошепотіла. — Це я.

Каллен рвучко ступив уперед. Його очі палали золотим світлом.
— Ні! Якщо хтось має піти, то я. Серінн, ти — надія цього світу. Я віддам життя, аби ти жила.

Його голос був дзвоном, клятвою. Але ключ не відповів.

Раел засміявся, але сміх його був гіркий, мов крик.
— Думаєш, я віддам тобі право на жертву? Якщо комусь судилося впасти — це буду я. Я прожив у темряві й знав, що кінець прийде. Але якщо моя смерть врятує Ліссу — я піду в безодню без жалю.

Він простягнув руку до неї. Його тіні загорнули її, мов останній прихисток.

Та ключ мовчав. Його сяйво й пітьма спліталися, але не приймали їхніх слів.

"Лише кров корони.
Лише спадкоємиця."

І тоді Серінн підняла голову. Її очі блищали сльозами, але голос був твердим.
— Від початку це була я. Я — ключ. Я — жертва.

— Ні! — крикнула Лісса, кидаючись уперед. Вона схопила її за руки, стискаючи так, що біліли пальці. — Ми знайдемо інший шлях. Завжди є інший шлях!

Серінн усміхнулася. Усмішка була світлою й трагічною водночас. Вона нахилилася й торкнулася чола Лісси своїми губами.
— Ти завжди була моєю силою, — прошепотіла. — Але тепер ти мусиш бути моїм спадком.

Лісса закричала, та її голос загубився в реві світу.

Серінн увійшла в коло. Ключи спалахнули. Їхнє сяйво й пітьма піднялися, охопили її тіло. Вона йшла повільно, але кожен її крок залишав слід, що світився — чорний і білий одночасно.

Раел кинувся вперед, тіні зірвалися з його плечей, але їх відкинуло назад. Каллен ринув у світло, проте й його стримала сила. Вони могли тільки дивитися.

Серінн ступила в самісінький центр. Ключ поглинув її. Її тіло засвітилося, мов лампада, і розчинилося у сяйві. В останній мить вона простягнула руку — і Лісса схопила її. Вони трималися до останнього подиху.

— Я з тобою! — кричала Лісса, відчуваючи, як тіні розривають її груди. — Не відпускай!

— Ти… житимеш за нас обох, — прошепотіла Серінн.

Її очі згасли. Сяйво поглинуло її. І світ закричав.

Зорі падали з неба, немов сльози. Небо горіло. Земля розколювалася. Брама здригалася, руни на її арках закривалися одна за одною, немов двері в темряву. Але замість тиші відкрився новий шлях.

Простір розійшовся. І з Брами вирвалися тіні — не ті, що знали вони. Це були уламки Тих, хто чекають. Голоси ревли, простягаючи безліч очей і рук.

Раел і Каллен стали пліч-о-пліч. Вперше — не ворогами.

Раел розчинився в темряві, його тіло стало полум’ям, що палало навколо.
— Я — тінь. І я триматиму їх.

Каллен підняв меч світла, його крила розгорнулися над землею.
— Я — світло. І я не дам їм пройти.

Вони кинулися вперед, у хаос, у вир тіней і вогню. Їхня битва була схожа на пісню загибелі. Вони горіли поруч, доповнюючи одне одного там, де ніколи не могли жити разом.

Їхні голоси останній раз долетіли до Лісси:

— Бережи її…
— Пам’ятай нас…

І тоді вони зникли. Один у світлі. Інший у темряві.

Лісса стояла серед руїн. Серінн — мертва. Раел і Каллен — мертві. Світ тремтів, але Брама була замкнена.

А потім — щось сталося.

Брама ожила вдруге. Але не як шлях у тінь чи у світло. Вона розкрилася третім світлом — шляхом у поза, у світ, який жодне пророцтво не передбачало.

Сила Серінн, відлуння її крові, підхопила Ліссу. Вона відчула, як невидимі руки піднімають її й кидають у сяйво.