Глава XIX. Останній вибір

Повітря навколо Кола тріщало, немов тонкий лід під ногою велетня. Ключ вже не чекав — він вимагав. Його сяйво і пітьма розширювалися, ніби хотіли поглинути все живе навколо, торкаючись їхніх тіл, вириваючи з пам’яті спогади і надії, виштовхуючи назовні те, що вони найбільше берегли.

Серінн відчула, як у ній відлунює бачення майбутнього: трон і холодна корона, безліч тіней-посіпак, порожні очі людей, що колись були її друзями. Вона бачила себе паніруючою в пустоті — сильну, але порожню.
— Ні… я не хочу цього, — прошепотіла вона, але голос був маленький перед бурею.

Лісса бачила інший образ: сама серед безкрайньої пустелі, без слідів людей, зламаний меч в руках, і в глибині неба — темрява без зірок. Серінн мертва. Каллен безсилий. І весь світ — мертвий. У глотку Лісси вдерся крик, якого вона не змогла задушити.

Обидві дівчини викинули крик, що вибухнув у Коло і прокотився від уламка до уламка. І в цьому риданні, в цьому неспромозі прийняти зібрану долю, народився вибір.

Серінн зробила крок уперед першою. Її голос був твердіший, ніж сама думала:
— Я не дозволю тобі померти, Каллене. Світ потребує тебе більше, ніж мене. Якщо я — ключ, тоді я мушу бути жертвою.

З уст Каллена вибухнула реакція, що була одночасно благословенням і відчаєм. Він клявся у відповідь витримати неминуче, прийняти втрату як обов’язок. Його погляд досягнув Серінн і в ньому була любов, чиста й беззастережна — та, що не може вимагати повернення.

Лісса не дала йому закінчити. Вона схопила Серінн за руку; темрява навколо завирувала — не ворожо, а як хвилі, що підхоплюють корабель.
— Ні! Якщо ти підеш, я не матиму сенсу жити. Світ може горіти, але я не віддам тебе навіть заради нього, — її голос розрізав ніч, наче клинок, і в словах була не лише досяжна відчайдушність, але й незламна віра у цінність дружби.

У тиші, що настала, Раел рвучко схопив її за плечі. Його доторк був грубий, але в очах не було злості — тільки рішучість:
— Ти навіть не смій. Якщо хтось має померти — це я. Я дав життя темряві, і вона дістане назад те, що вона дала.

Каллен, який мовчки спостерігав, ступив уперед. Його світло ставало ще теплішим, ще глибшим.
— Тоді хай це буду я. Якщо із мого серця вирветься світло — воно захистить її майбутнє.

Чотири голоси, чотири долі, і між ними — ключ, що вимагав одну. Всесвіт зупинився в очікуванні.

І тоді, у безсловесному розумінні, Лісса й Серінн подивилися одна на одну ще раз. Їхні погляди розмовляли без слів: тут немає простих відповідей; віддати чи прийняти — все одно стрибок у порожнечу. А проте була інша правда, що блиснула між ними, мов срібна нитка: відповідальність, яка лежить не тільки на мужності інших, а й на їхніх власних виборах.

Серінн перша відчула це: вона обняла уламок ключа обома руками, і тут, нищівно і ніжно одночасно, Лісса приставила свою долоню зверху. Мить — проста, як подих, — здавалася вічністю. Світ затремтів, і земля під ногами вибухнула яскравим світлом і темрявою, що заплелися в єдине.

Раел і Каллен кинулися до них, але хвиля енергії відштовхнула їх назад. Вони падали у пил, але не змогли прорвати ковдру, що прийняла дотик двох жіночих сердець. Ключ шипів і розкрився, неначе величезна квітка, що поглинає не сонце, а час.

Голос ключа пролунав востаннє, але його тон виглядав не осудливим, а просто констатуючим:
— Ви віддали те, чого немає навіть у богів. Ви віддали майбутнє. Світ замкнено. Але шлях — лишився.

Коло вибухнуло у світлі та тиші. Небо над ними знову рухнуло: зорі зійшлися в знак нескінченності, і Брама, що тріщала й розходилася, наче рана, повільно, але невідворотно замкнулася. Світ стиснувся в одну лінію і потім випростався, цілий, але вже інший, як тканина, що зшита за новою схемою.

Лісса й Серінн упали на землю, тяжким падінням від якого підстелився тільки пил і крихти світла. Вони були живі — але в їхніх очах вже не було відблиску майбутнього. Теперішнє стало їхньою вічністю: час для них зупинився, але не в прямому сенсі — скоріше, майбутнє відрізано від них, і кожен їхній новий день буде лише повторюваним теперішнім.

Раел схилився над Ліссою, його руки тремтіли; у голосі пролунала раптом трохи легка підозра і розгубленість:
— Чому ти… чому ви зробили це? Чому забрали у себе майбутнє?

В його словах плуталися гордість і біль, а також страх: адже він готовий був віддати себе, а не бажав, щоб хтось вибирав інший шлях за нього. Його темрява, що зазвичай була чистим інструментом, тепер була тільки інструментом болю.

Каллен пригорнув Серінн і вперше за дуже довгий час дозволив собі заплакати. У його очах стояли сльози, — і це були сльози не від жалю, а захоплення та вдячності: ті, хто вибрали власний шлях і людяність, навіть заплативши неможливою ціною, залишились живими.

Світ стих. Брама була замкнена. Поле їхнього бою стало місцем тиші, в якій відгомоніли стара магія і нове рішення. Але ціна виявилася вищою за будь-яку смерть: вони віддали майбутнє — ніжний, невідновний ресурс. І це означало, що теперішнє, що лишилося, буде не стрибком у завтра, а нескінченним циклом днів, що не ведуть далі.

Лісса і Серінн лежали поруч, долоні їхні торкалися в пилу — не як колишні дівчата, а як дві сестри по крові і вибору. В їхніх очах була змінена тиша: там не показувалися мрії, і вже не народжувались плани. Зате там була ясність — тиха, незворушна рішучість жити заради миті, що існує, бо ні майбутнього, ні минулого вже не можна вимірювати так само, як раніше.

Раел і Каллен стояли поруч, і світ навколо них почав оживати по-іншому: не з обіцянкою розвитку, а з метою збереження того, що залишилось. Вони зрозуміли: перемога була здобута, але вона мала іншу форму, ніж ті, кого шукали. Дівчата заплатили ціну, яку ніхто не міг їм віддати назад.

І коли перші промені нового дня пробилися крізь склепіння неба, їх світ був замкнений — але не врятований у звичному сенсі. Він став іншим: твердим, мов камінь, що страждав, і одночасно тендітним, мов листок, що вижив після бурі. Така була правда вибору: вона рвала тканину часу, щоб зшити її знову, і питання — чи це був зв’язок, чи кайдани — залишилося на віки.