Глава XVII. Тіні й Сяйво

Після битви земля ще довго дихала, немов у ній залишилося серце, яке билося нерівно, на межі зупинки. Прірва, що розколола світ, не закрилася. Навпаки — її краї стали ширшими, а з глибин піднімалося сяйво, що змішувалося з пітьмою. Кожен новий подих світу відгукувався у повітрі громом, і навіть зорі на небі тремтіли, міняючи місця з такою швидкістю, що їх неможливо було впізнати.

Ліс замовк. Його гілки не ворушилися, стовбури застигли, ніби самі стали вартовими. Але ця тиша була не спокоєм — це була тиша перед обвалом. І всі четверо відчували: світ більше не витримає їхнього розколу.

Лісса стояла поруч із Раелом. Її руки ще світилися чорними прожилками, а меч пульсував подвійним сяйвом. Вона відчувала, як темрява огортає її, але десь глибоко всередині лишався вогонь світла, який не давав їй упасти остаточно. Раел тримав її за лікоть, його дотик був гарячим, як полум’я.
— Ти бачила? — його голос був шепотом, але цей шепіт звучав гучніше за гуркіт. — Навіть світ визнає: ключі — це прокляття. Ми розіб’ємо їх — і все стане новим.

На іншому боці Каллен допомагав піднятися Серінн. Її обличчя було блідим, але очі горіли. В уламку ключа світилося і світло, і тінь, і вона відчувала, як цей артефакт тремтить, наче живий.
— Ти чула голоси, — мовив Каллен. Його слова були тихими, але впевненими. — Вони вимагають жертви. Але ми не дамо їм. Ми зберемо всі ключі, замкнемо Браму — і їхній шепіт замовкне.

Серінн кивнула, хоча в глибині серця відчувала сумнів. Бо у видінні, що показало озеро, вона бачила себе на троні серед руїн. І ця картина не йшла з її пам’яті.

Тиша розірвалася. Прірва спалахнула, і з неї вирвалося щось нове: істоти, народжені зі світла й тіні одночасно. Вони були схожі на воїнів, але їхні тіла складалися з уламків реальності — скло, камінь, вогонь і морок, усе змішане. Їхні очі палали подвійним сяйвом, і кожен їхній крок залишав після себе шрам на землі.

— Вартові, — прошепотів Каллен. — Світ створив їх, щоб зупинити нас.

Раел засміявся, хижо й жорстоко.
— Тоді ми знищимо і їх.

І він кинувся вперед. Його крила тіні розгорнулися, і кожен удар меча перетворювався на вибух чорного полум’я. Лісса була поруч, її клинок сяяв роздвоєним вогнем, і тіні слухали її так, як слухають давню господиню.

З іншого боку Каллен створив купол світла, захищаючи їх від перших ударів. Серінн підняла уламок ключа — і він відгукнувся. З нього вирвалися промені, що впліталися у сяйво Каллена, і разом вони стали як стіна, проти якої розбивалися вартові.

Але світ вимагав більшого.

У розпал бою Лісса й Серінн зустрілися очима. І цього разу не було жалю. У погляді Лісси палала темрява, що приймала її все глибше. У погляді Серінн — сяйво, яке не дозволяло їй упасти.

Вони кинулися одна на одну.

Меч Лісси зійшовся з уламком ключа в руках Серінн. Вибух магії відкинув навіть Раела й Каллена. Повітря спалахнуло, і зорі на небі вибухнули новими вогнями, утворивши знак — коло, розколоте навпіл.

Лісса натискала з усією силою.
— Ти не розумієш, Серінн! Світ хоче нашої крові. І якщо ми дамо йому ключі, він проковтне нас!

Серінн відповіла криком, її очі світилися сльозами й вогнем водночас:
— Ні! Якщо ми знищимо ключі, Ті, хто чекають, пройдуть крізь Браму! Я не дозволю тобі цього!

Їхні удари ставали швидшими, жорсткішими. Тіні обплітали тіло Лісси, світло обіймало Серінн. І кожен їхній рух залишав рани на світі: дерева розсипалися попелом, земля горіла, озеро тріскалося й виривало з себе нові видіння.

Раел і Каллен дивилися, але не втручалися. Бо розуміли: це вже не їхня битва. Це була битва тих, хто мав вирішити долю світу.

Лісса відчула, як її серце розривається. Перед нею стояла не ворог, а подруга. Та сама дівчина, яка колись тримала її за руку, коли вони тікали від Моркарів. Але тепер вони були по різні боки. І світ не залишив їм вибору.

Серінн теж плакала, навіть коли її удари ставали все сильнішими. Вона знала: якщо зараз відступить — світ загине. Якщо переможе — втратить найріднішу людину.

Удар за ударом. Крик за криком. І світ спостерігав.

Бо це була не просто битва двох дівчат. Це був розкол, який міг вирішити, чи вистоїть реальність, чи впаде у прірву.