Глава XVI. Перша війна

Світ не витримав їхнього вибору.

Прірва, яка розколола землю між ними, продовжувала рости. Її краї тремтіли, обсипалися чорним і білим камінням, а з глибин виривалося сяйво, змішане з пітьмою. Здавалося, що сама основа реальності розірвалася й тепер намагається зшитися їхньою кров’ю.

Ліс мовчав, але це мовчання було страшнішим за будь-який крик. Дерева застигли, їхні гілки вигнулися вгору, немов руки, що молили про милість. Небо не рухалося, зорі не змінювали своїх знаків — вони дивилися вниз, мов очі богів.

І тоді світ заговорив.

Не голосами, не словами — ударами. Земля глухо билася, немов серце, що втратило ритм. Вітер завивав так, ніби кричав від болю. Озеро, що лежало біля кургану, піднялося стіною води й застигло у повітрі, утворюючи прозоре дзеркало. У ньому було видно обох: Ліссу з Раелом і Серінн із Калленом — дві половини одного цілого, які тепер стояли по різні боки.

Раел розсміявся, його очі палали, як розжарені вуглини.
— Світ сам кличе нас до битви. Чуєш, Ліссо? Це його музика.

Він розкинув руки, і тіні зімкнулися навколо нього, зливаючись у нову форму. Чорне полум’я піднялося з прірви, обплітаючи його плечі. За його спиною виросли крила, складені з густої пітьми, і кожне перо тремтіло, як живе.

Лісса відчула, як її власна магія відгукується. Її меч спалахнув подвійним сяйвом: темрява огортала лезо, а зсередини проривалися іскри світла. Вона вдихнула — і світ навколо завмер. Тіні схилялися до неї, кликали, благали зробити перший удар.

На іншому боці Каллен підняв світильник. Його світло розгорнулося вгору, утворивши купол, який накрив його й Серінн. Але це був не захист — це була клятва. Його аура співала, наче тисячі голосів, і навіть земля під їхніми ногами заспокоїлася.

Серінн вийшла з-під цього сяйва. В її руках уламок ключа спалахнув білим вогнем, який переплітався з золотом Каллена. Волосся здійнялося, немов у вітрі, але вітру не було. Її очі світилися, й вона виглядала не людиною, а вісницею світу, що сама стала світлом.

— Якщо світ жадає битви, — її голос лунав дзвоном, що розривав тишу, — тоді ми б’ємося не за себе. Ми б’ємося за те, що залишиться після нас.

Каллен стиснув її руку й прошепотів:
— Ти не одна.

Земля здригнулася. Прірва раптом вибухнула потоками чорного й білого сяйва, і вони злилися в небі, утворюючи нову істоту. Вона не мала форми — лише сяючий вихор, у якому боролися світло й тінь.

— Це він, — прошепотів Раел. — Сам світ став нашим ворогом.

— Ні, — заперечив Каллен, його голос звучав спокійно, але твердо. — Він став дзеркалом нашого розколу.

І тоді все почалося.

Раел з Ліссою кинулися вперед першими. Тіні, що тримали їх, зімкнулися в крила й штовхнули їх у повітря. Лісса відчула, як меч сам веде її руку, кожен удар виривався, мов блискавка. Раел сміявся, його темрява вирувала, створюючи копії його тіла, які кидалися на ворогів із різних боків.

Каллен відповів спокоєм. Його світловий меч розсікав копії Раела, як туман, а навколо Серінн спліталися спіралі сяйва. Вона підняла уламок ключа — і з нього вирвався промінь, який ударив у тіні, спалюючи їх.

Кожен рух ставав ударом у серце світу. Дерева падали, але їхні стовбури знову виростали. Земля розривалася, але одразу заживала. Озеро дзеркала тріщало, показуючи видіння інших світів: світи, що зникли, і ті, що ще чекають своєї черги.

Лісса бачила Серінн крізь хаос. Її подруга. Її сестра. Тепер ворог. Її серце кричало, але тіло не зупинялося. Бо тіні не дозволяли. Бо Раел тримав її руку, і його магія пульсувала в її жилах.

— Ти народжена для цього, — прошепотів він у розпал битви. — Подивись, Ліссо, як світ схиляється перед тобою.

На іншому боці Каллен шепотів Серінн інші слова:
— Ти ключ, але не прокляття. Ти можеш зберегти рівновагу. Навіть якщо ми впадемо — світ житиме.

Їхні голоси губилися в гуркоті магії. Але світ чув усе.

Вибух за вибухом. Тіні змішувалися зі світлом, вихори кидали їх у різні боки. Здавалося, що небо впаде, а земля зникне під ногами.

І тоді озеро дзеркала показало їм усім одну картину: величезні постаті, Ті, хто чекають. Вони вже ворушилися за завісою. І кожен удар, кожна крапля їхньої крові робили цю завісу тоншою.

Битва завмерла лише на мить. Всі четверо подивилися вгору. І зрозуміли: їхній розкол не просто розриває цей світ. Він пробуджує тих, кого краще було б не будити.

Але дороги назад не було.

Бо Перша війна вже почалася.