Глава XIV. Ті, хто чекають

Ніч була надто довгою. Зорі більше не змінювали своїх місць, як раніше. Вони стояли нерухомо, але дивилися вниз — сотнями очей. Ліс мовчав, каміння не дихало, навіть вітер зник. І ця тиша не була спокоєм. Вона була очікуванням.

Посеред кургану, де ще недавно сяяли символи ключів, розкрилася тріщина. Спершу вузька, мов подряпина, але з кожною хвилиною вона ширшала, немов сам світ луснув. Із неї вирвався світловий стовп — не білий, не чорний, а водночас обидва кольори, які переливалися, наче розірваний спектр.

Лісса відчула, як у неї зупинилося серце. Бо це світло мало голос.
Не людський, не божественний — а багатоголосий, наче тисячі істот говорили водночас.

— Ми — ті, хто чекають. Ми — не за Брамою. Ми і є Брама.

Серінн впала на коліна, стискаючи уламок ключа. Він тремтів, як жива істота, прагнучи вирватися з її рук. Раел, навпаки, випрямився, очі його спалахнули азартом, як у мисливця, що вперше бачить справжнього звіра. Каллен стояв нерухомо, його світильник світився все тьмяніше, наче світло боялося торкатися цієї істини.

— Ви… створили нас? — ледве прошепотіла Лісса.

— Ми не створюємо. Ми відбираємо. Ми — коло часу. Ви — уламки.

Образи обрушилися в їхні свідомості. Вони побачили світ, свій світ — той, де вони народилися, ще цілим. І водночас цей світ, у якому зараз стояли. Два світи, схожі й різні, злиплі одне з одним, як дзеркала, що зіткнулися. Супутники, сателіти, приречені обертатися навколо чогось більшого, чого вони навіть не могли осягнути.

— Це… не справжній світ? — зірвався голос у Серінн.

— Кожен світ справжній. Кожен — відлуння іншого. Вони згорнулися у спіраль. Час не тече тут. Час ранить.

Вони побачили візії: ріки, що текли назад, зорі, які падали вгору, дерева, що народжували плоди ще до того, як пустили коріння. Часова воронка. І в цій вирві їхні світи стали пасткою самі для себе.

Каллен підняв голову, його голос лунав глухо, але твердо:
— Якщо це часовий вузол, то його можна випрямити. Треба поєднати ключі. Вони — як стежки, що ведуть у центр. Коли зійдуться — час стане цілим знову.

Раел розсміявся — глухо, хижо.
— Поєднати? І дозволити цим істотам увійти? — він махнув на тріщину, звідки струменіло світло. — Подивись! Вони не замки. Вони — кістяки дверей. Ключі лише тримають їх відчиненими. Знищимо — і двері впадуть. Разом зі світом, але краще руїна, ніж рабство.

— Жертва неминуча, — озвалися голоси, і світ здригнувся. — Або ви станете нашими носіями, або принесете себе в жертву, щоб відновити спіраль. Іншого не дано.

Серінн закричала, притискаючи уламок до грудей:
— Ні! Я не хочу бути зброєю! Я не хочу стати вашим знаряддям!

Світло засміялося — гулко, страшно, так, що повітря згустилося, а зорі здригнулися на небі.

— Ти вже є. У тобі лежить центр. Твоє серце — вузол. Твоя кров — печать.

Раел торкнувся плеча Серінн, змусив її підняти голову. Його голос був тихий, але в ньому бриніла небезпечна ніжність:
— Вони хочуть використати тебе. Але ми можемо вирватися. Якщо спалити ключі — ми зламаємо їхню гру.

Каллен підійшов ближче, його рука торкнулася плеча Серінн з іншого боку, світло огорнуло її темряву.
— Якщо ми їх поєднаємо, Брама закриється. Вони не пройдуть. І ти знову станеш собою.

Її серце рвалося навпіл, а уламок у руках світився двома кольорами водночас — чорним і білим.

Лісса ж стояла мовчки, але відчувала: усі погляди звернені на неї. Бо вона також бачила видіння. У тому світі, де час випрямлявся, вона була одна. Серінн зникала. Каллен зникав. Лише Раел ішов поруч, і світ горів.

Її пальці самі потягнулися до його руки.

— Я вибираю… його, — сказала вона шепотом, але це слово стало ударом.

Серінн відсахнулася, очі її сповнилися сліз і страху.
— Ти… ти не розумієш! Це не шлях!

Раел усміхнувся, темрява довкола нього затремтіла, мов раділа.
Каллен же лише закрив очі й прошепотів:
— Тоді розкол стався. І жодне світло не зцілить його.

Небо розірвалося навпіл. Зорі розкололися: половина світилася чорним, половина — білим. І в їхніх серцях теж народилася ця тріщина.

Бо тепер вони знали: світ — лише уламок. Час — лише воронка. А Ті, хто чекають, — не вороги й не боги, а невідворотність.