Глава XIІ. Вогонь і світло

Курган дихав, наче велетенська істота. Камені тріщали, іскри світилися з-під землі, ніби серце світу билося тут, під ногами. Ліс завмер, дерева не рухалися — вони слухали. І навіть зорі на небі перестали міняти малюнки: тепер вони утворили лише один знак — розколоту стрілу. Раел і Каллен стояли навпроти, розділені тонкою лінією світла й тіні. Їхня суперечка більше не була словами — вона дійшла до межі, де магія сама вимагала розв’язки. — Ти не розумієш, — хрипко мовив Раел, і з його рук піднялися язики чорного полум’я. Воно не горіло вгору, а стікало вниз, вгризаючись у землю. — Ключі — це пастка. Вони тримають нас у цьому колі, годують Тих, хто чекає. Ти хочеш їх з’єднати? Ти сам відчиниш їм двері. Каллен підняв світильник. Світло в ньому розлилося по землі, утворюючи візерунки ру́н. Кожна руна світилася теплим золотом, і їхній спів луною розходився у повітрі. — Ключі — єдиний шанс. Я бачив світи, які вже впали. Там, де не залишилося ні тіні, ні світла, лише порожнеча. Якщо ми знищимо їх — ми приречемо й цей світ. — Ти боїшся, — прошипів Раел. — А страх — це саме те, чим вони харчуються! Його крик розірвав ніч, і чорне полум’я вибухнуло довкола. Воно здійнялося стіною, вигнулося, набуваючи форми крил, які вкривали його плечі. Лісса відчула, як земля під її ногами зойкнула. Каллен не відповів криком. Він просто підняв руку — і світло вибухнуло зсередини храмового світильника. Воно не було сліпучим, але мало таку чистоту, що навіть тіні відступили. Над ним розгорнулися крила з сяйва, складені з тисячі дрібних іскор, мов пер’я. Світ задрижав, бо дві протилежні сили нарешті зійшлися. Серінн схопилася за уламок ключа, який світився в її долоні двома кольорами одразу. — Зупиніться! — крикнула вона, але її голос загубився у реві магії. Раел ударив першим. Чорний вогонь зірвався з його руки й ринувся вперед, немов хвиля змій. Каллен підняв меч світла — і хвиля врізалася в щит, розсипаючись на іскри. Від удару повітря вибухнуло, земля розкололася тріщинами. Лісса кинулася вперед, намагаючись зупинити Раела, але його магія вирувала навколо, не пускаючи навіть кроку. Тіні підхопили її за ноги, шепочучи, що вона належить їм. — Відійди! — крикнув він, і його голос пройшов крізь неї, наче удар. — Ти не розумієш! Але Лісса не відступила. Вона знала: якщо він піде до кінця, зупинити його вже буде неможливо. Каллен тим часом зробив крок уперед. Його очі світилися — і Лісса побачила в них не лише силу, а й біль. — Я втратив свій світ, бо повірив темряві, що обіцяла звільнення. Я не дозволю повторити цю помилку. Він різко змахнув мечем. Світло перетворилося на блискавку, що розітнула темряву Раела. Вогонь вибухнув, відкинувши його назад. Але той піднявся одразу, усміхаючись зухвало, навіть коли з його вуст текла кров. — Ось воно… — прошепотів він. — Справжня битва. Світ хоче цього. Він жадає нашої війни. І знову чорне полум’я злетіло вгору, цього разу сплітаючись у величезного звіра — силует дракона з тіней. Його очі палали червоним, кожен рух розбивав простір на уламки. Каллен підняв обидві руки. Його світло зібралося у форму людини — постать воїна з чистого сяйва, який тримав у руках спис. Коли світловий воїн ступив уперед, земля під ним розцвіла, мов весна. Два створіння — тіньовий дракон і світловий воїн — зійшлися в ударі. Небо вибухнуло зорями, що падали, як метеори. Ліс загорівся, але не від полум’я, а від самої магії. Серінн кинулася до Каллена, її голос рвався крізь гуркіт: — Зупинись! Вони поглинуть одне одного! Він не відповів. Його обличчя було спокійним, але в очах жила клятва: не відступати. Лісса ж накинулася на Раела, хапаючи його за руку. Його тіло було розпечене, як залізо. — Досить! Ти знищиш нас усіх! Він нахилився до неї, очі горіли божевіллям і пристрастю водночас. — Тільки через руїни народжується сила. Хіба ти цього не відчуваєш? Її серце здригнулося. Бо вона відчувала. І це лякало. Магія досягла піку. Світловий воїн і тіньовий дракон вп’ялися одне в одного, і від удару світ завив. Земля розкололася ще дужче, вогонь і сяйво сплелися у вихор. І серед цього хаосу Лісса та Серінн вперше зрозуміли: їхні шляхи розходяться. Бо Лісса тримала руку Раела, навіть коли її обпікала темрява. А Серінн стояла під світлом Каллена, і воно дарувало їй спокій, якого вона ніколи не знала. Земля вибухнула. Вогонь і світло згасли, залишивши їх посеред руїн. І тиша впала, але не принесла полегшення. Вона була тишею перед бурею. Бо розкол уже стався.