Глава XІ. Шепіт ключів

Ніч упала раптово. Небо знову перетворилося на полотно, де зорі міняли місця так швидко, що у Лісси паморочилося в голові. Здавалося, сам світ намагається показати їм щось важливе, але знаки зникали, ледь вона встигала їх збагнути. То з’являвся символ ока, що пульсував, то крила, що танули, то розколоте коло. Вони зупинилися біля стародавнього кургану. Камені навколо світилися власним світлом — то чорним, то білим, змінюючи одне одного в химерному танці. Серінн тремтливо провела пальцями по уламку ключа, який завжди світився в її долоні, і цього разу він відповів інакше: задрижав, заспівав. Звук був тонкий, але пронизливий, як стогін світу. — Що відбувається? — Лісса рвучко вихопила зброю, хоча відчувала: меч марний перед тим, що насувається. Камені розійшлися, розкривши коло. І в центрі з’явилися п’ять символів, вирізьблених у землі. Вони горіли, немов вогненні рани: п’ять знаків ключів. Але ці ключі не були мертвими предметами. Вони дихали. І з кожним подихом світ навколо тріщав, як тонка крига. Каллен ступив уперед, його обличчя осяяло золотаве сяйво, яке розлилося від його долоні. — Вони є і тут, — прошепотів він. — П’ять ключів існують у кожному світі. Вони не зникають. Вони — втілення самого кореня реальності. Раел засміявся низько, його сміх нагадував розкоти грому. — Корінь? Це гниль. Подивіться навколо. Цей світ дихає нашими страхами, годується нашою кров’ю. А ключі — його серце. Якщо ми знищимо їх, ми зламаємо цей цикл. Серінн похитала головою, і в її голосі бринів розпач: — Знищити? Але вони єдине, що може замкнути Браму! Якщо ключі загинуть, ми лишимо шлях відкритим для Тих, хто чекає. На цих словах земля здригнулася. Із глибини пролунало глухе гуркотіння. Лісса здригнулася — то був не просто звук, то був відлуння у крові. Наче щось за Брамою почуло їхню суперечку й ворухнулося ближче. — Хто… вони? — тихо спитала вона. Каллен зупинив погляд на зорях. Його очі світилися так, ніби він бачив більше, ніж решта. — Їх називають Тими, хто чекає. Ніхто не знає, що вони таке. Може, боги. Може, ті, хто створив світи й знищив їх знову. Але кожен світ, у який я приходив, знав одне: якщо Брама відкрита — вони прийдуть. І не залишать після себе нічого. Раел підняв руку, і тіні загуділи навколо, немов підхоплюючи його слова. — Легенди. Казки для тих, хто боїться пітьми. Я бачив достатньо, щоб знати: будь-яка сила — лише пастка. Ключі не захищають, вони тримають Браму відкритою. Вони — замки, що одночасно є й дверима. Знищимо їх — і Брама впаде. Серінн ступила ближче, її голос тремтів, але був сповнений віри: — Ні! Ключі — це наша єдина надія. Вони створені, щоб замика́ти, а не руйнувати. Якщо ми зберемо всі п’ять, ми зможемо замкнути Браму назавжди. Лісса відчула, як її серце стискається. Дві правди, дві дороги. Раел — з його темною логікою, небезпечною, але переконливою. І Каллен із його світлом, яке не наказувало, а благало довіритися. Вона стиснула кулаки. — А що, якщо жоден із вас не має рації? — її голос прозвучав гостро. — Ми навіть не знаємо, що ці ключі насправді. Та світ уже обрав: символи під ногами загорілися яскравіше. Вони пульсували в такт серцям кожного з них. І в головах з’явилися голоси — тихі, невловимі, але нестерпні. Ви — наші носії. Ви — наші діти. Ви — наші жертви. Серінн закричала, затуливши вуха, але голоси звучали всередині. Лісса відчула, як земля на мить провалилася під нею, і побачила себе в іншому світі — одна, серед руїн. Каллен бачив, як його світло гасне. Раел — як темрява поглинає все живе. Озеро поруч із курганом спалахнуло, перетворившись на дзеркало. У ньому — видіння: величезні постаті за Брамою. Вони не мали форми, лише очі, які світилися безкінечними зірками. І від їхнього погляду світ здригався. Каллен кинувся вперед, світильник у його руках загорівся так яскраво, що Лісса мусила відвести очі. — Якщо ми не замкнемо Браму, вони пройдуть! — його голос був дзвоном, що розколював ніч. Раел відповів сміхом, але в його очах палала лють. — Якщо ми залишимо ключі, вони самі прийдуть по них! І тоді нас не врятує навіть твоє світло, Каллене. Двоє чоловіків зійшлися впритул. Їхні магії ожили: чорні тіні спліталися в крила за Раелом, біле сяйво розгорталося щитом за Калленом. І світ реагував — земля розтріскалася, зорі закрутилися в шаленому танку. Серінн схопила уламок ключа й підняла його вгору. Він світився чорним і білим одночасно. Її голос затремтів: — Досить! Ми не можемо битися між собою. Світ не витримає цього! Але зерно вже було посіяне. І Лісса знала: ця суперечка не скінчиться. Бо тепер кожен мав свою правду. І ця правда розколювала їх сильніше, ніж будь-який ворог.