Глава X. Перша спільна битва

Ніч була занадто тихою. Зорі на небі знову змінили танок: тепер вони утворювали кістяк змія, що замикався в кільце. Лісса вдивлялася в нього й відчувала: це знак. Попередження.

Земля дихала, як живий організм. Із глибин лісу долинали удари — важкі, ритмічні, ніби кроки велетня.

— Він іде, — промовив Раел. Його голос тремтів не від страху, а від азарту. — Той, хто не визнає ні світла, ні темряви.

Каллен підняв руку, і сяйво розгорнуло дорогу.
— Тоді битися доведеться разом.

— Разом? — Раел скривився. — Ми ще не вирішили, хто з нас ворог.

— Якщо не станемо пліч-о-пліч, ворогом буде лише смерть, — рівно відповів Каллен.

Лісса відчула, як тіні кличуть її. Її тіло горіло бажанням кинутися вперед. Але поруч стояла Серінн, і світло Каллена огортало її, мов щит. І це світло боліло в грудях Лісси, бо не їй належало.

Земля розкололася, й постало чудовисько — з чорного каменю й кісток, з’єднаних жилами, що світилися червоним. Його крик був як удар дзвону — пронизував череп і серце.

Серінн зойкнула, закриваючи вуха. Каллен обійняв її плечем і здійняв купол світла. Перша хвиля удару розлетілася, але камінь тріснув.

Раел розсміявся й кинувся вперед. Тіні обвили його, формуючи чорні клинки. Він ударив у серце чудовиська. Земля здригнулася, але монстр лиш заревів і відкинув його.

— Він надто великий, — прохрипіла Лісса. — Ми не зможемо…

— Зможемо, — перебив Каллен. — Якщо ти станеш із ним.

Його погляд був холодним, але справедливим.

— Ліссо! — крикнув Раел, підводячись. — Якщо не зараз, то ніколи.

Вона ступила вперед. Тіні кинулися до неї, впиваючись у шкіру, немов чекали. Вона стала поруч із Раелом. Її очі палали.
— Ми не друзі. Але зараз ми — буря.

Вони рушили разом. Він — хвилею тіней, вона — блискавкою з клинком. Їхні рухи відлунювали в усьому світі: дерева кричали, зорі миготіли, земля здригалася.

Каллен тримав купол, але його погляд не зводився з Лісси. У ньому було те, чого він не дозволяв собі озвучити: страх за неї.

Монстр знову заревів, але цього разу його голос загубився в гулі двох стихій. Тінь і світло, хаос і лад — усе злилося в один вибух.

Чудовисько розлетілося на попіл.

Ніч настала знову. Але зорі вже світилися інакше — спіраллю, що закручувалася в безкінечність.

— Ви бачите? — прошепотіла Серінн. — Світ змінює знаки. Він відповідає на нашу битву.

Раел дихав важко, але усміхався хижо. Його погляд на Ліссу був переможним, власницьким.

Каллен стояв поруч із Серінн, його рука на її плечі світилася теплом. Але в його очах промайнув холод: він бачив, що темрява вже торкнулася Лісси, і знав — це ще обернеться проти всіх них.

Світ шепотів: наступного разу він не пробачить.