Глава IX. Перехрестя двох шляхів

Небо того вечора було схоже на арену, де світло й темрява танцювали у двобої. Зорі рухалися швидко, утворюючи сузір’я, які змінювалися просто на очах: вогняний дракон, пташині крила, обличчя, що нагадувало людське. Світ завмер у чеканні. Дерева не дихали, земля не ворушилася — тиша світу була страшнішою за крик.

Із глибин лісу з’явилися Лісса й Раел, ще загорнуті в тіні, що не хотіли їх відпустити. З іншого боку, з сяйва храму, вийшли Серінн і Каллен. Вона світилася відблиском сонця, він — ішов рівно й спокійно, залишаючи за собою відчуття сили, яку не треба доводити.

Вони зустрілися там, де земля розкололася надвоє. Одна половина світилася сріблом, інша дихала пітьмою. Повітря між ними тріщало, наче не витримувало напруги.

Лісса відчула, як серце тремтить. Серінн поруч із Калленом здавалася іншою: впевненою, майже щасливою. Світло цього чоловіка зробило її вільнішою — і це різало сильніше, ніж будь-який клинок.

Раел нахилився ближче, його голос ковзнув їй у вухо, мов отруйна стріла:
— Бачиш? Світло завжди забирає. Воно віднімає так, як тінь відняла у тебе.

— Замовкни, — прошепотіла вона, та пальці сильніше стиснули руків’я меча.

Каллен заговорив першим:
— Ми вас шукали. Світ небезпечний, а ви залишилися самі.

Раел розсміявся низько й темно.
— Ні. Це світ привів вас сюди. Йому потрібно, щоб ми зустрілися.

Між ними, двома чоловіками, пробігла іскра. Лісса відчула її, як дотик меча до горла. Серінн стиснула пальці, але Каллен накрив її руку своєю — і це повернуло їй спокій.

— Вона під твоїм захистом, — сказав Раел, роблячи крок уперед. — Але світло спалить її.

— А темрява зробить рабинею, — відповів Каллен, його голос лунав, як дзвін. — Вона заслуговує більшого, ніж бути чиїмось інструментом.

Тіні заклубочилися навколо Раела, мов чорні змії.
— Ти боїшся мене, — шепнув він. — І правильно.

Світло вибухнуло з руки Каллена, і навіть пітьма відступила.
— Я бачу, що робить темрява. Вона бере — і не повертає.

Земля під їхніми ногами затремтіла. Іскри чорного й білого полум’я здійнялися в небо, переплітаючись у смертельному танці.

— Досить! — голос Серінн розрізав повітря, як грім. Світло й темрява здригнулися, слухаючи її. — Ми не вороги. Якщо почнемо тут битися — світ нас усіх знищить.

Її очі палали страхом і вірою водночас.

— Вороги чи ні, — тихо відповів Каллен, не зводячи погляду з Раела, — але наші дороги вже розійшлися.

Раел нахилився до Лісси, його губи майже торкнулися її вуха.
— Вибір зроблено. І він розірве тебе.

Лісса простягла руку й ледь торкнулася його пальців. Це було і викликом, і згодою.

Серінн стояла поруч із Калленом, загорнута його сяйвом, і хоча її щоки тремтіли від сліз, у руках не залишалося страху.

Дві дороги відкрилися. І світ прошепотів: війна неминуча.