Глава VIII. Храм світла

Храм стояв посеред білого каменю, виростаючи з землі так, ніби його витесло саме світло. Він здавався вічним: час не торкнувся його стін, ні одна тріщина не порушувала ідеальності форм. Арки здіймалися так високо, що губилися у сяйві, схожому на ранковий туман. У цьому місці панувала тиша — не гнітюча, як у Лісі темних голосів, а тепла, лагідна, схожа на подих матері, що колише немовля.

Серінн спершу хотіла зітхнути з полегшенням, але серце відразу запульсувало швидше. Ця тиша не відпускала — вона роздягала, проникала в усі куточки душі.

Каллен ішов поруч. Його кроки були впевненими й беззвучними, немов він не торкався землі. У руках він ніс світильник, у якому сяяло полум’я — без диму, без тепла, без тіні. Воно світилася зсередини, мов спогад, закутий у кришталі. І це світло дивним чином змушувало озиратися на власні тіні, на те, що вона не хотіла бачити.

Серінн дивилася на храм. Височенні арки здіймалися, немов крила гігантів, а вітражі світилися білими візерунками, від яких паморочилося в очах. Повітря пахло ладаном, ранковою росою і чимось незбагненним, наче сама пам'ять світу наповнювала ці стіни.

Вона, донька імператора, звикла до залів, обтягнутих золотом і страхом. Але тут вона почувалася… оголеною. Без титулу, без корони, без права сховатися.

— Тобі здається, що світло роздягає, — тихо сказав Каллен, уловивши її подих. — І це правда. Воно не приховує.

Його голос луною пройшовся по каменю, глибокий, рівний, як дзвін.

— Я звикла, що світло — це небезпека, — прошепотіла Серінн. Її долоня здригнулася, але вона стиснула її в кулак. — У палаці воно завжди означало нагляд. Суд. Покарання.

Каллен зупинився й розвернувся до неї. Його очі сяяли золотим відблиском, але в них не було ані краплі осуду.
— Тут світло — це пам'ять.

Він торкнувся світильника, і сяйво розквітло. Перед ними розчинилися образи: маленький хлопчик біжить крізь сад, сміх дзвенить, наче дзвіночки. Потім — пожежа. Дим, кров, мертві тіла на землі. Хлопчик падає навколішки перед жінкою, що не дихає, і його крик рве небо.

Серінн відсахнулася, відчуваючи, як темрява всередині піднімається, аби втекти від цього видовища.
— Це… твої спогади?

— Так, — спокійно відповів він. Його обличчя було твердим, але очі світилися тінню втрати. — Світло береже все. І радість, і біль. Я присягнув, що пам’ять не згасне, доки баланс стоятиме.

Серінн відчула, як у неї зникла опора. Перед нею стояв не просто маг, не охоронець. Людина. Та, яка втратила все, але знайшла в собі силу жити далі.

Її плечі здригнулися. Вперше за довгі роки вона не витримала. Сльози покотилися по щоках.
— Я не хочу бути ключем… — голос зірвався. — Я хочу бути собою. Просто собою.

Каллен простягнув руку. Спершу — на плече. Потім, повільно й обережно, обійняв. Це були не обійми володаря, не обійми стража. Це було тепло, яке не вимагало нічого. Тепло, що дозволяло бути слабкою.

Вона завмерла в цих обіймах. Вперше — не принцеса, не жертва, не інструмент пророцтва. Вперше — дівчина.

Коли вона підвела очі, Каллен дивився на неї так уважно, що її подих зупинився. Його погляд не палав пристрастю, не жадав влади. Він був м’яким. Людяним.
— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказав він тихо. — Але навіть сильним потрібен той, хто прошепоче: ти не одна.

Серінн усміхнулася крізь сльози. І в ту ж мить зорі за вітражами храму змінили свій танок. Вони утворили знак — серце, розколоте навпіл.