Глава VII. Ліс темних голосів

Ліс темних голосів не знав тиші. Навіть коли вітер завмирав, навіть коли світло зір майже не пробивалося крізь химерні крони, він не замовкав. Коріння гуділо в землі, немов удари давнього барабана. Гілки скреготіли, наче зуби істот, що готуються до жертви. І десь у глибині щось стогнало, так глухо й протяжно, що мимоволі здавалося: сама земля намагається розірвати власні пута.

Стовбури дерев були покручені й викручені, немов кістки гігантів, які склали руки в молитві, та молитву цю давно прокляли. Їхня кора виблискувала темними жилками, схожими на застиглу кров. Повітря мало важкий присмак металу, ніби кожен вдих був розчином заліза й іржі. Лісса відчула його на язиці, відчула, як він дряпає легені й примушує тіло пам’ятати: це місце не для людей.

Вона йшла напружено, тримаючи меч так, що пальці побіліли. І водночас відчувала — клинок занадто легкий у цій глибині. Наче сама її сила нічого не важила перед тим, що чатувало в тінях. Тут навіть морок здавався мисливцем.

Раел ішов попереду безшумно, впевнено, так, ніби цей хаос був йому домом. Його темний силует розчинявся серед гілля й коріння, а кожен крок здавався частиною ритму, якого вони ще не розуміли. Ліс підкорявся йому: гілки схилялися, крона відступала, а тіні ковзали за ним, мов вірні слуги.

— Слухай, — нарешті мовив він. Його голос лунав, як відлуння в печері, де спить щось прадавнє. — Не дивися. Слухай.

Лісса стиснула зуби. Вона була вихована довіряти очам і інстинктам, але не голосам темряви. Та тут не діяло жодне правило старого світу. Вона зупинилася, закрила очі й напружила слух.

Спершу це був хаос: скрегіт кори, шурхіт гілок, далекі виття істот, які краще було не зустрічати. Але в шумі ховалося щось більше. Глухий, настирливий ритм, який ніби намагався пробитися крізь її мозок і серце.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона. — Тіні завжди брешуть.

Раел нахилився ближче, і вона відчула тепло його тіла у вогкій темряві. Його очі світилися, немов у них тліли жарини, приховані під шаром попелу.
— Вони брешуть лише тим, хто тікає від себе. А ти не тікаєш.

Він схопив її руку й різко опустив на землю. Ґрунт був гарячий, пульсуючий, мов велике серце. І тоді Лісса почула. Не просто шум — удари. Ритм. Коріння билося, гілки зітхали, камінь під ногами мав власний такт. Світ живий. І він бився разом із нею.

Подих вирвався з її грудей, ковток повітря був важким.
— Вони… пам’ятають мене, — прошепотіла вона.

— І ти пам’ятаєш їх, — відповів Раел. Його голос несподівано став м’яким, майже теплим, і від цього Лісса здригнулася сильніше, ніж від усього жаху навколо.

Тієї ночі вони стояли вартовими удвох. Небо над ними кроїли зорі, міняючи сузір’я щогодини: вогняні стріли, змії, кола, що стиралися й з’являлися знову. Ліс тримав їх у кільці: тіні звужували простір, обвивали, шепотіли, дихали просто в спину.

Лісса відчула, як груди стискає, як тіло хоче втекти від цього задушливого тиску. Але Раел поклав руку їй на плече. Його дотик був не заспокоєнням, а владою.
— Дихай. Якщо боїшся — вони з’їдять твій страх.

Вона заплющила очі, зробила вдих. Вологий, металевий, важкий. І світ навколо відгукнувся. Тіні вгамувалися, мов слухали її. І вперше вона відчула не загрозу, а приналежність.

Раел нахилився ближче. Його очі горіли, а голос був глухим, хрипким:
— Ти боїшся стати чудовиськом.

Він торкнувся її губ різким поцілунком. Це було, як удар, як спалах полум’я серед темряви. Поцілунок-виклик, не ніжність. Вона здригнулася, але не відштовхнула його.

— А я вже ним став, — прошепотів він, тримаючи її обличчя долонею. — Ми однакові.

Лісса розплющила очі. Її серце билося швидко, але в грудях більше не було пустоти. Вперше за довгі роки вона відчула: вона не самотня у своїй темряві. І, можливо, ця темрява — не вирок.

Ліс довкола гув, коріння стукотіло, зорі перетікали в нові знаки. І тіні зімкнулися навколо них, мов чорні, владні обійми.