Глава VI. Озеро віддзеркалень

Стежка лісу привела їх до місця, де дерева раптово розійшлися, утворюючи ідеальне коло. У центрі лежало озеро. Його поверхня була рівна й гладка, наче поліроване скло, але воно не відбивало небо й зір. Ні, те, що ховалося там, було глибшим. Озеро дивилося назад — і в його погляді не було байдужості.

Лісса відчула, як груди стисло. Її пальці машинально ковзнули до руків’я клинка, але зброя тут була безсилою. Поверхня води ворушилася легкими колами, і кожне коло виносило назовні видіння. Образи світилися в глибині, мов спалахи пам’яті, чужі й водночас власні.

— Це пастка? — голос Серінн затремтів. У її руці світився уламок ключа, який після Брами не згасав жодної миті. Він реагував на озеро, відлунював тим самим дивним сяйвом.

— Не пастка, — спокійно відповів Каллен, крокуючи вперед. — Дзеркало. Воно показує не реальність, а твої страхи. Іноді вони правдивіші за будь-які факти.

Раел розсміявся різко, коротко, і в його сміхові було щось хижо-вільне.
— Страх — найчистіший вогонь. Хочеш знати, ким ти є? Дивись у воду.

Він став першим. Ледь його чобіт торкнувся чорної поверхні, вода ожила. Видіння здійнялося з глибин: Раел у чорних обладунках, із очима, що палали червоним. Його кроки пролягали серед трупів, і в руці він тримав корону, з якої стікала кров.

Серінн різко відсахнулася.
— Це… це не ти.

— Це я, якщо віддамся силі до кінця, — його голос був спокійним, майже тихим. — Світ завжди намагався зробити з мене монстра. І, може, я саме ним і стану.

Він обернувся до неї. В очах горіло не лише полум’я темряви — там була крихітна тріщина, вразливість.
— Ти боїшся мене зараз?

Серінн зробила крок ближче. Її голос був тремтливим, але погляд палав викликом:
— Ні. Я боюся лише втратити себе поруч із тобою.

І Раел усміхнувся. Та цього разу усмішка не була ані хижою, ані глузливою. Вона була людською. Він підняв руку й кінчиками пальців торкнувся її щоки. Ліс здригнувся — гілки тріснули, але світ не зупинив їх.

Каллен вийшов другим. Його рука занурилася в чорну гладь, і відображення народило інший образ. Він стояв серед руїн, самотній, і його світло гасло, тліло, як вугілля на вітрі. А поряд лежала Лісса — мертва, розчинена в пітьмі.

Каллен здригнувся, відступив, його голос зламався:
— Моє світло згасне, якщо я не зможу врятувати тебе.

Лісса кинулася вперед, схопила його руку обома долонями.
— Замовкни. — Її голос був різким, але очі горіли. — Я не дам тобі загубитися.

Світ, що стогнав навколо, раптом зник. Був лише він — теплий, живий, тремтячий від емоцій. І вона дозволила собі вперше усміхнутися.
— Якщо світ захоче забрати мене, то ти не даси йому цього зробити.

— Ліссо… — прошепотів він. Його пальці стиснули її так, ніби від того залежало його власне існування. — Я згорю разом із цим світом, але не відпущу тебе.

Серінн підійшла третьою. Вода затремтіла й показала її на троні. На голові корона, очі світяться холодом, а довкола — мертві: Лісса, Каллен, навіть Раел. Її власний голос лунав, як із могили:
— Я — ключ. Я — прокляття.

Серінн застигла. Її руки тремтіли, уламок ключа світився, мов розпечене залізо.
— Це… майбутнє?

Раел схопив її за плечі й примусив подивитися йому в очі.
— Це лише відображення. Світ може показати будь-що. Але вирішуєш ти. Ти — не зброя. Ти — рука, яка її тримає.

Його слова різали, як клинок, але в них була сила. Серінн заплющила очі. Коли розплющила — відображення зникло.

Останньою підійшла Лісса. Вона тремтіла, але Каллен тримав її руку. І вона глянула.

У воді була вона сама… але одна. Самотня, серед порожнього світу, без Серінн, без Каллена. Зорі над нею згасали одна за одною, доки не лишилася темрява.

Її груди стиснуло. Вона хотіла відступити, втекти. Але Каллен прошепотів:
— Це брехня. Я буду поруч. Завжди.

І вона повірила.

Коли вони відійшли, озеро затремтіло й закрилося, ніби ковтнувши їхні страхи. Ліс відновив дорогу, ведучи далі.

Але тепер між ними вже було інше: не лише спільні випробування, а й погляди, дотики, слова, які змінювали серце.
І вони знали: у цьому світі найнебезпечнішим є не чудовиська й не магія. Найнебезпечнішими були почуття.