Глава V. Дорога, що рухається

Світ ніколи не залишав їх у спокої.
Кожен ранок був іншим, і навіть коли вони думали, що запам’ятали обриси місцевості, земля під ногами змінювалася, дихала, стогнала і скидала їхні уявлення про стабільність. Коли світанок розчинив ніч, зорі розсипалися, створюючи нові знаки. Одні зникали, інші займали їхнє місце, утворюючи сузір’я, що нагадувало то меч, то серце, то око. Здавалося, саме небо писало для них історію — і вони були змушені її читати.

Під ногами вже не було вчорашнього кам’яного плато. Земля змістилася, і перед ними розкрився ліс. Стовбури дерев були білі, з прожилками світла, наче в них текла не деревина, а кров із зоряної рідини. Листя шелестіло без подиху вітру, ворушилося, ніби чуже тіло під пальцями, і від того шелесту виникало відчуття, що ліс говорить.

— Він рухається, — прошепотіла Серінн, її голос тремтів від благоговіння й страху водночас. — Ліс сам веде нас кудись.

Раел глянув на неї, усмішка розтягнула його вуста. Та усмішка була небезпечною, зухвалою, як блиск клинка.
— Живий шлях завжди веде до тих, хто чекає. Питання лише — хто саме.

Лісса звузила очі, її пальці лежали на руків’ї кинджала. Вона не довіряла ні дорогам, ні знакам. Навіть повітря здавалося пасткою. Але Каллен ішов поруч, і його тиша була такою, що навіть цей ворожий світ відступав на крок. Він випромінював спокій, що нагадував світло світанку над руїнами — не рятунок, але надія.

— Ліс чує нас, — озвався він тихо. — Він реагує на страх і бажання. І він веде туди, де ми мусимо довести, ким є насправді.

Їхня хода була схожа на подорож крізь серце живої істоти. Дерева сходилися й розходилися, утворюючи тунелі, що нагадували артерії. Ґрунт пульсував під ногами — з кожним їхнім кроком. Іноді земля тремтіла, мов відбиток їхніх думок торкався її поверхні.

Серінн, яка завжди намагалася приховати свій страх, відчувала, що світ бачить її наскрізь. І саме тоді, коли вона намагалася всміхнутися, аби здаватися сміливою, перед ними виросла ілюзія: з гілок звисли тіні, що нагадували її матір. Голос лунав із порожнечі:
— Ти слабка. Ти ніколи не вартувала корони.

Серінн різко відвернулася, стискаючи в кулаках темряву, яка тепер жила під її шкірою. Її страхи ставали живими, і світ змушував її дивитися на них в обличчя.

Лісса теж відчула, як щось тягнеться з тіней. Це був голос її наставників. Холодний, уривчастий:
— Жаль — слабкість. Почуття знищують. Ти — лише зброя.

Її серце здригнулося, але вона втиснула пальці в руків’я кинджала, змушуючи себе пам’ятати, що це не вона повторює ці слова — а світ, що випробовує. І все ж у її грудях щось тріснуло.

— Нас водять колами, — сказала вона, різко зупинившись.

Каллен поклав руку їй на плече. Його долоня була теплою, і тепло не зникало навіть крізь її броню, навіть крізь усі внутрішні стіни.
— Ні. Нас випробовують. Якщо піддамося страху, шлях ніколи не відкриється.

Він подивився їй прямо в очі. І Лісса знала: він бачить її тріщини. Це лякало більше, ніж сам ліс. Але водночас давало відчуття, ніби вона більше не одна.

Дорога завела їх у глухий кут. Попереду виросла стіна з коріння. Товсті жили землі перепліталися, утворюючи обличчя. Порожні очі дивилися на них. У цих порожнечах була не смерть, а очікування.

Шепіт піднявся з землі, ліс заговорив їхніми голосами.
— Ти ніхто.
— Ти втратиш її.
— Ти ніколи не втечеш від тіні.

Серінн здригнулася, бо серед цих голосів був знайомий — її матері. Забутий, але тепер такий близький. Вона затулила вуха, але шепіт ліз прямо у свідомість, як отруйний дим.
— Досить! — крикнула вона, і темрява рвонула з її долоні, чорна хвиля розірвала частину коріння.

Ліс завив. Його крик відлунював у скронях, дерева похитнулися, але стіна зросла знову — ще товща, ще жорстокіша.

Каллен вийшов уперед. Його світло не палало, воно просто було — спокійне, мов вода, що ллється на вогонь. Він торкнувся коріння, і світло почало всмоктуватися, як жертва. Його обличчя зблідло, та він не відвів руки.
— Силу не завжди беруть, — промовив він тихо. — Інколи її треба віддати.

Лісса кинулася вперед.
— Зупинись! Ти себе знищиш!
Але Каллен тільки зустрів її погляд. Його очі світилися світанковим теплом, і в цьому світлі вона відчула: він готовий жертвуватися заради інших. І вперше її власна броня дала тріщину.

Тим часом Серінн схопила Раела за руку. Його темрява вирувала, клекотіла, прагнула вирватися й рознести все навколо. Але він стримав її.
— Довірся мені, — прошепотіла вона, сама не знаючи, звідки взялися ці слова.

Його усмішка стала іншою. Майже ніжною.
— Лише якщо ти витримаєш мою темряву.

Вона стиснула його руку, і разом вони випустили чорний подих у стіну. Темрява змішалася з світлом Каллена. Стихії зійшлися, і земля затремтіла. Коріння завило, обличчя закричали й почали розсипатися, утворюючи порожнину.

Дорога відкрилася.

Вони йшли далі мовчки. Але це мовчання не було порожнім. У ньому було відлуння — світло і темрява, спокій і пристрасть.
Лісса й Каллен ішли поруч, і вона ловила себе на думці, що його дотик важить більше, ніж усі накази минулого.
Серінн і Раел були попереду — їхні кроки йшли в унісон, і тінь навколо них здавалася не загрозою, а захистом.

А над ними зорі знову змінили малюнок. Тепер на небі сяяв знак — переплетені світло і тінь, два крила, що сходилися в одне тіло.

— Ми пройшли перше випробування, — сказала Лісса.

— І тепер кожне наступне буде важчим, — усміхнувся Раел. Його усмішка світилася небезпекою, але й свободою.

Вони знали: це ще тільки початок.
Живий світ дихав ними, відчував їх, і кожен крок був угодою з його волею.