Глава IV. Перша кров нового світу

Світ не терпів тиші.
Він завжди ворушився, дихав, перевіряв — і того вечора він вирішив випробувати новоприбулих.

Лісса сиділа біля вогнища, яке запалив Каллен. Це не був вогонь, що знищує — полум’я горіло білим, чистим, не давало диму й не палило дерева. Воно не спалювало матерію, а малювало її світлом, лишаючи після себе лише теплий подих. Лісса заворожено дивилася, як світло грає на руках Каллена: здавалося, воно слухає його так само, як солдати слухають воєначальника.

Навпроти сиділа Серінн. Її долоні світилися чорними прожилками, і тіні ворушилися під її шкірою, немов жили власним життям. У кожному подиху було відчуття — світ узяв їх у свої руки й тепер вимагав ціни.

— Тобі не страшно? — запитала Лісса, і голос її зірвався на шепіт, хоч вона хотіла звучати, як завжди — твердо.

— Страшно, — чесно відповіла Серінн. Вона дивилася на власну руку, де темрява здіймалася, наче чорний дим. — Але водночас я відчуваю… що живу вперше.

Раел посміхнувся. Його усмішка була небезпечна, як лезо.
— Це тому, що ти перестала тікати від себе. Темрява завжди була в тобі. Я лише показав, як її почути.

Каллен злегка нахилив голову, але не перебивав. Його світло було іншим — воно не вимагало і не кричало. Воно просто було, і цього було достатньо, аби Лісса ловила себе на бажанні сидіти ближче, ніж личить охоронцеві.

Звук прийшов раптово.
Низький, глухий, схожий на те, як камінь зсувається глибоко під землею. Лісса миттю схопилася на ноги, рука лягла на руків’я клинка.

— Це що? — її голос був гострий, як сталь.

Каллен уже тримав у долонях світло, яке згусло й витяглося у форму срібного меча.
— Це вони. Світ завжди посилає хижаків туди, де народжується нова сила.

І вони з’явилися.

З темряви вийшли істоти. Схожі на вовків, але їхні тіла були потріскані, немов зі скла, а під тріщинами текла рідина — чорна і біла водночас, ніби сама магія розлилася в жилах цих потвор. Їхні очі світилися голодом, що не знав милості.

— Харади, — промовив Раел. Його долоні вже палали чорним полум’ям. — Вони живляться магією. Нашою.

— Вони відчули нас, — зрозуміла Серінн. Її темрява ожила, здійнялася вгору, як дим перед бурею.

Перший напад був блискавичним.
Харад кинувся прямо на Серінн. Вона встигла підняти руку — й тінь вибухнула з її долоні, утворивши чорний спалах. Потвора завила й відкотилася, але не загинула. Навпаки: її тріщини засвітилися ще яскравіше, а подих став важчим.

— Вони їдять наш біль! — закричала Серінн, намагаючись відштовхнути темряву, яка тепер рвалася назовні сама.

Лісса діяла інстинктивно. Каллен кинув їй світло — вона відчула, як воно увійшло в її руку, і клинок у пальцях засяяв. Це було не її світло, але воно прийняло її, стало продовженням її руху. Удар — і шия звіра розлетілася, тіло розсипалося на уламки скла.

— Один! — вигукнула вона, і серце на мить вибухнуло гордістю.

Та решта вже кидалася вперед.

Раел зустрів їх із чорним сміхом. Його тіло загорілося темним полум’ям, і він рухався, як блискавка. Його удари були різкими, дикі, він не бився — він грався, насолоджувався боєм. Кожен розірваний шматок плоті викликав у нього азарт, і Серінн дивилася на нього так, ніби бачила дзеркало власної темряви.

Каллен діяв інакше. Його рухи були спокійними, мовчазними. Світло його меча відбивало удари, а кожне коливання відганяло Харадів, змушувало їх вагатися. Він не рубав ворогів — він оберігав тих, хто стояв за ним. Його світло було стіною.

Бій тривав довго. Занадто довго. Кожен удар, кожен вдих віддавався у кістках.
Коли Лісса вбила ще одного Харада, його уламки впали їй під ноги й розсипалися на чорний пил, що жадібно всмоктався у землю.

Раел засміявся, витираючи чорну кров зі щоки.
— Бачиш, Серінн? Ти йдеш шляхом темряви. Вона вже твоя.

Серінн тремтіла, але не від страху. У грудях билося щось інше — пристрасть, яку вона не знала досі. Його слова були небезпечні, та від них у ній розквітав вогонь.

Лісса ледве трималася на ногах. Її пальці світилися білими іскрами, тіло горіло від напруги. І раптом — дотик Каллена. Його рука торкнулася її плеча, і хвиля тепла прокотилася крізь тіло, змиваючи втому.

— Ти не сама, — сказав він просто. Його голос був тихий, але в ньому було більше сили, ніж у будь-якому наказі Моркарів.

Лісса нахилилася ближче, дозволяючи собі коротку мить слабкості. Його тепло стало для неї новою зброєю.

Коли останній Харад упав і розсипався у пил, над каньйоном запала тиша. Але це була вже інша тиша — та, яка визнає перемогу.

Серінн дивилася на Раела, й тінь на її щоці ще ворушилася, немов жива.
— Темрява прийняла тебе, — сказав він, і в його голосі була гордість, але й власницька нота.

Каллен не сказав нічого. Він просто був поруч. Його світло ще горіло м’яко, і Лісса знала: навіть якщо впаде, він підніме її.

Вони вижили. Вони дали світові свою першу кров.

І тепер світ вимагав більшого.