Глава III. Стихії — світло і тінь

Світ прокинувся раніше за них.

Лісса розплющила очі й відчула, що повітря має власний подих. Воно не просто колихалося — воно пульсувало, наче величезні легені світу здіймалися і спадали. Зорі на небі рухалися ріками срібла, зливалися в сузір’я й розпадалися вже за хвилину. Вона підняла голову й відчула, як у грудях б’ється ритм, синхронний із цим небом.

Поруч спала Серінн. Її обличчя в цю мить було мирним, майже дитячим. Лісса мимоволі затримала погляд, відчула, як у ній підіймається щось тепле. Їй хотілося торкнутися — перевірити, що вона справді тут, жива, не примара. Але вона швидко відвернулася, натягнула плащ і зробила ковток повітря, ніби намагаючись витіснити це бажання.

— Ви чуєте? — Каллен стояв трохи далі, світло світанку торкалося його плечей. Його голос був тихим, але слова ніби розчинялися у світі. — Цей світ завжди співає. Його треба навчитися слухати.

З темряви вийшов Раел. Його плащ був мокрий від роси, але тіні стікали з нього, немов чорний дим. На його долонях лишалися сліди — темні відбитки, ніби земля сама трималася за нього.

— Це не пісня, — буркнув він. — Це пастка. У кожному шелесті — отрута, у кожній тіні — ворог.

Вони були протилежностями, але справжніми обидва. Лісса відчула, що кожне їхнє слово вкорінюється в ній.

Вони підійшли до краю каньйону. Його стіни світилися двома різними сяйвами: ліворуч — білими прожилками, що пульсували м’яко, наче серце матері; праворуч — чорними, у яких ворушилася тінь, наче там текла ріка темряви.

— Це межа, — сказав Каллен, його голос луною відбився від каменю. — Тут світло і тінь зустрічаються вперше.

Раел хижо посміхнувся, схрестив руки на грудях.
— І тут ми перевіримо, чи ви взагалі гідні жити далі.

Лісса зиркнула на нього гостро.
— Що ти маєш на увазі?

— Світ прийняв вас, але ще не дав вам сили, — відповів Каллен спокійно. — Без цього ви загинете. Ви мусите обрати.

Серінн напружено стиснула кулаки.
— Обрати? Між чим?

— Між світлом і темрявою, — Каллен підняв долоню, і його очі засвітилися теплим сяйвом. — Між пам’яттю і забуттям. Між порядком і хаосом.

Ритуал почався раптово.

Раел виступив уперед. Він простягнув руку до чорної стіни каньйону, і з неї вирвався потік темного полум’я. Вогонь був холодний, але від його подиху в Лісси закалатало серце, немов хтось вийняв назовні всі її страхи. Полум’я не обпікало — воно торкалося душі, витягувало назовні образи: кров на руках, обличчя тих, кого вона вбила, тіні минулих жахів.

— Це чорна магія, — голос Раела відлунював у їхніх кістках. — Вона бере все, чого ти боїшся. Всі твої демони. І робить їх силою. Якщо дозволиш.

Полум’я, яке він тримав, обвивалося навколо його руки, мов живі змії. І в їхньому шипінні Серінн чула власні кошмари.

Каллен ступив уперед і поклав долоню на білу стіну каньйону. Там, де він торкнувся, розлилося сяйво. Не сліпуче, а тихе, як світанок. У ньому чути було запах свіжого хліба, лагідний дотик матері, спогади про дитинство. Навіть у Лісси защеміло серце від того світла.

— А це — біла, — промовив Каллен. — Вона бере твої спогади. Те, що ти любиш. Твою віру, твоїх близьких. І робить стіною, яку не проб’є жодна тінь.

Світло розтікалося по його тілу, а трава під ногами зацвіла дрібними квітами.

— Спробуй, — прошепотів Раел, і його голос був, як шепіт прірви. Його очі палахкотіли, немов у них жили всі страхи світу.

Серінн тремтіла. Але вона зробила крок. Її пальці торкнулися чорного полум’я. І раптом усе всередині стиснулося: вона бачила Моркарів, жертовники, розбиті долі. Холод скував груди, але замість того, щоб зламати її, він загорівся в ній, як вугілля. Її страх став її власним клинком.

— Відчуваєш? — його голос звучав, немов грім. — Це ти справжня.

Її серце билося так швидко, що вона мало не простягнула руку до нього. Вона боялася — і водночас бажала цього страху.

Лісса дивилася на Серінн із тривогою, але сама зробила інший вибір. Вона підійшла до Каллена. Його світло торкнулося її руки — і вона завмерла.

Бо вперше за багато років відчула… спокій.

Не наказ. Не крик. Не біль. Спокій. Тепло, у якому не було зради. Воно розгладило тріщини в її серці, дало вдихнути повітря без ваги.

Вона зустріла його погляд — і не відвела очей.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона.

— Усе небезпечне, — відповів Каллен. Його голос був м’яким, але незламним. — Але разом це легше.

Коли ніч спустилася знову, їхні руки світилися. У Серінн — чорними прожилками, мов чорнило під шкірою. У Лісси — білими іскрами, що спалахували, немов зорі в тумані. Світ прийняв їхній вибір.

Раел сидів близько до Серінн. Його тінь торкалася її плеча, і вона відчувала, як ця тінь — не лише загроза, а й спокуса.

Каллен був поруч із Ліссою. Їхнє мовчання було важчим за слова. Його світло лягало на її руку, і вона відчувала, що хоче залишити його там, не відсмикуватися.

Небо над ними змінювалося, зорі складалися в нові символи. І світ спостерігав.

Гра почалася.