Глава II. Перша ніч у новому світі

Ліс опустився на них раптово, немов хижак, що накрив жертву лапами. Це не був ліс, який вони знали: мовчазний, застиглий, терплячий. Тут він жив. Він рухався, дихав, стежив. Дерева піднімалися високо, їхні стовбури перепліталися так, ніби намагалися втекти один від одного, утворюючи химерні арки та вузли. У корі текли сяючі прожилки — світло пульсувало в них, наче в жилах била зоряна кров.

Серінн простягнула руку й торкнулася одного зі стовбурів. Тіло дерева здригнулося, й у тій миті вона відчула чужий подих — не свій, не людський. Воно почуло її. Воно впізнало. І від того в грудях пройшов холодний шепіт страху. Вона відсмикнула пальці, немов обпеклася.

— Вони… чують нас, — прошепотіла вона, і її голос тремтів.

Раел ішов уперед впевнено. Його кроки не ламали гілок — темрява розступалася перед ним. Він був тут, як удома. Його силует розчинявся у тіні, немов він і сам був вирізьблений із ночі.

— Не «чують», — його голос злився з шелестом гілок, глибокий і тягучий, як гул у печері. — Вони вибирають.

Серінн зупинилася.
— А якщо… не виберуть?

Раел усміхнувся. Усмішка його була різкою, як розсічений клинком камінь. На мить у темряві зблиснув його профіль, і вона побачила небезпеку — і щось інше, солодке, від якого серце закалатало швидше.

— Тоді ви зникнете. Як ті Моркари, — він сказав це так просто, наче йшлося не про смерть, а про звичну річ.

Серінн здригнулася. Його темрява була, як безодня, в яку страшно дивитися, але ще страшніше — відвести погляд.

Лісса йшла поруч із Калленом. Його постать світилася м’яко, ненав’язливо, але поруч із ним навіть тіні здавалися менш загрозливими. Його тиша була іншою, ніж Раелова. Не важкою, не хижою, а спокійною, мов тиша перед світанком, коли світ лише готується до життя.

— Світ ще не вирішив, ким ви для нього станете, — сказав він нарешті. Його голос був теплий, але твердий, як камінь у річці. — Але він уже прийняв вас. Це рідкість.

— Прийняв? — Лісса скривилася. — Світ, який ковтає людей живцем, змінює небо щогодини й змушує дерева ходити?

— Саме тому він справжній, — відповів Каллен, і в його очах засвітився вогник. — Він не бреше. Він не ховає своєї жорстокості. Він показує її прямо.

Лісса на мить замовкла. Його слова були небезпечніші за будь-яку зброю. Вона завжди вірила, що правда є лише в жорстокості. Ніжність — це обман. Але зараз цей чужинець, який сяяв м’яким світлом, повторював її власні думки. І від того було лячно.

Вони зупинилися на галявині. Земля розсунулася сама, утворивши коло, очищене від гілля й коріння. Ліс ніби промовив: «Тут — можна».

Раел кинув жмут сухих гілок у центр. Вони спалахнули чорним полум’ям, що здійнялося вгору. Воно не гріло. Його холод пробирав до кісток, але не шкодив. Кожна іскра була темною, немов уламок спогадів, які хтось вирвав і кинув у вогонь.

Каллен простягнув долоню — і поруч з’явився інший вогонь. Золотавий, м’який, лагідний. Він не палав, а дихав. Він грів не шкіру, а серце, повертаючи спогади про теплий дім, дитинство, усмішки, яких давно немає.

Два вогнища. Два світи. Дві дороги.

Серінн сіла біля чорного вогню. Його тіні танцювали по її обличчю, роблячи його ще блідішим. Раел стежив за нею з тією увагою, що розкривала більше, ніж слова.

— Ти боїшся, — промовив він спокійно, немов констатував очевидне.

Вона підняла очі.
— А ти ні?

— Страх — паливо, — його усмішка була хижою, і від того її пальці затремтіли. — Він дає мені більше, ніж надія. Надія бреше. Страх — завжди правдивий.

Його слова були, як отрута, але отрута, якої хочеться більше. Серінн відчула, як у грудях народжується тривожне, солодке бажання. Її тягнуло до нього, навіть коли вона знала, що це небезпечно.

На іншому боці вогнищ Лісса дивилася на Каллена. Він сидів рівно, руки складені на колінах, його світло торкалося трави, і там виростали крихітні білі квіти. Вона підвела брову.

— Ти завжди стоїш перед ударом? — спитав він.

— Якщо не я, то хто? — відрізала вона різко.

— І все ж, — його голос залишався м’яким, але в ньому було щось гостре, мов ніж у тканині, — ти не довіряєш навіть собі.

Лісса здригнулася. Вона ніколи не дозволяла нікому бачити цю тріщину. Але він побачив. І це злякало її більше, ніж будь-який ворог.

Ніч була довгою. Небо міняло малюнки щогодини: зорі утворювали знаки, які розсипалися вже за мить. Час від часу Лісса ловила погляд Каллена. Він не був нав’язливим. Він був опорою. І щоразу її серце робило крок убік від крижаного спокою, до якого вона звикла.

Серінн сиділа ближче до Раела. Його голос був глибоким, темним, і темрява довкола, здавалося, повторювала його слова. Він розповідав про тіні цього світу — істот, які ходять між деревами й годуються спогадами. Вони виривають у тебе найцінніші миті, і ти стаєш порожнім. Його розповідь була страшною, але в ній було щось солодке: спокуса доторкнутися до забороненого.

Коли Лісса й Серінн лягли відпочивати поруч, їхні руки торкнулися. Дотик був тихим, але теплим.

— Ми ще живі, — прошепотіла Серінн.

— Поки що, — відповіла Лісса. Її голос був холодним, але пальці не відвелися.

Ліс навколо дихав, зорі малювали нові долі на небі, і світ спостерігав. Він вже почав гру. І в цій грі не буде дороги назад.