Глава I. Світ, що дихає

Вони падали довго. Здавалося, сама вічність розтягнулася, немов струна, що ось-ось порветься.
Темрява не мала дна. Вона затягувала їх, ламала, роздирала, і Лісса вже думала, що розчиниться в ній, стане лише уламком забуття. Та раптом — світло. Не сліпуче, не різке, а густе, наче розтоплений мед. Воно обплітало тіло, стискаючи ребра, і одночасно тягнуло вниз.

Удар. Камінь, земля, повітря — усе злилося в один біль. Лісса відчула, як кров пульсує у скронях, як пальці дряпають холодну поверхню. Але земля під її руками була не мертвою. Вона дихала.

Грубий, теплий ритм проходив крізь пальці, пробирався у вени. Здавалося, вона тримає долоню на грудях велетня, який спить, але от-от прокинеться. І кожен його вдих відгукувався в її серці.

— Ліссо… — голос Серінн прозвучав поруч. Тремтячий, але живий. Вона підвелася, опираючись на руку, і очі її сяяли, хоч обличчя було біле, мов місяць. — Воно… воно справді дихає.

Лісса допомогла їй піднятися. Обидві озирнулися — і світ відкрився перед ними.

Небо було живим.
Зорі не просто світилися — вони рухалися, переставляли себе, творили нові знаки й малювали малюнки, які розсипалися вже за мить. Одні сходили, інші зникали, наче хтось писав і тут же стирав слова.

Іноді зірки сходилися в коло, яке пульсувало, мов око. Або в лінію, схожу на лезо меча. Часом вони спліталися у візерунки, які відчувалися як послання: попередження, благословення чи прокляття.

Гори на обрії ворушилися. Схили здіймалися й опускалися, мов груди сплячого велетня. Каміння стогнало, пересуваючись, наче глибини землі перекроювали самі кордони світу.

Ліси рухалися. Стовбури повільно переставляли коріння, змінювали обриси, змикалися й розходилися. Те, що було галявиною, ставало стіною, а стежка за спиною зникала, ніби її ніколи не існувало. Ліс жив власним життям, і кожен його крок відчувався, як удар серця цього світу.

Світ був істотою. І він вибирав, кого залишити.

Троє Моркарів, які пройшли слідом, закричали. Їхні тіла вкривалися чорними тріщинами, що світилися зсередини, наче в них тріскалася сама душа. Вони падали на коліна, намагаючись триматися за мечі, але клинки розсипалися в пил. Земля під ними розійшлася, і тіні втягнули їх униз.

Їхні крики згасли, ніби цього ніколи й не було. Світ відкинув їх, як чуже тіло — отруту.

Лісса змусила Серінн дивитися.
— Запам’ятай, — її голос був твердим, але очі тремтіли. — Тут нас двоє. Лише нас прийняли.

Її серце билося швидко, але вона не дозволила собі слабкість. Усередині народилася єдина думка: тепер вона мусить берегти Серінн сильніше, ніж будь-коли. Бо цей світ уже показав, що не вагається знищити тих, кого вважає зайвими.

Вони йшли вперед. Навколо здіймалися кам’яні арки, схожі на ребра колосальної істоти, що колись упала й скам’яніла. Повітря було густе, пахло металом і смолою, а вдалині чувся глухий гул, немов удари гігантського серця.

І тоді вони побачили його.

Раел.

Він стояв серед тіней, і тіні слухали його. Високий, темний, волосся спадало на плечі, а очі світилися зсередини, як жарини. Він підняв руку — і темрява стиснулася, утворюючи клинок. Лезо чорне, немов провалля, спалахнуло хижим вогнем. Він розрізав ним скелю, і камінь розсипався в пил.

— Тут виживає лише той, хто бере, — його голос був низький, наче удар барабана. — Слабкість цей світ не терпить.

Серінн застигла. У грудях щось стислося, і вона не знала, це страх чи захоплення. Його темрява була небезпечною, але водночас такою притягальною, що хотілося дивитися і не відводити погляду.

Інший постать з’явилася поруч.

Каллен.

Його світлий плащ торкався землі, волосся сяяло, мов відблиск зорі. Він нахилився до уламків скелі й провів долонею. Тріщини засвітилися м’яким світлом, і камінь відновився.

— А тут виживає і той, хто пам’ятає, — його голос був рівний, але в ньому відчувалася сила. — Бо світ береже тих, хто тримає рівновагу.

Лісса зустріла його погляд. І відчула, як у грудях щось зрушилося. Його світло було спокійне, але справжнє. Ніби він бачив її не як зброю, а як людину.

Раел і Каллен.
Дві магії, два полюси.

Раел — чорна магія. Вона жила в тіні. Вона народжувалася з болю й страху, сплітала з них силу. Він міг вирвати тінь із будь-якої істоти й зробити її зброєю. Але кожен такий крок лишав шрам на душі.

Каллен — біла магія. Вона трималася на пам’яті. Її сила — у спогадах і світлі. Він міг відновити камінь, плоть, навіть душу. Але ціна була велика: кожен раз він стирав частинку себе, віддавав власну пам’ять, власну силу.

Світ тут був рівнянням. Кожен подих балансував між світлом і темрявою. І все, що вони зроблять, змінюватиме його.

Зорі над ними знову змінилися.
Вони склалися у два кола, з’єднані срібною спіраллю. Символ вибору. Символ дороги.

Серінн підняла голову.
— Вони дивляться на нас. Небо пише нашу історію.

Лісса стиснула її руку. Її очі були холодні, але в глибині жевріла іскра.
Раел зробив крок уперед, і тіні завирували навколо нього.
Каллен простяг руку — і його світло розігнало частину темряви.

Дві дівчини стояли між ними.
Між світлом і тінню.
Між пам’яттю й забуттям.

І світ, що дихав, завмер.
Бо тепер він чекав, яке рішення вони зроблять.