Пролог. Падіння зорі

Світло розірвало їхні тіла і душі, викинувши крізь Браму, мов уламки зруйнованого світу. Здавалося, саме існування їх не витримає цієї дороги. Лісса кричала без голосу, її очі бачили тисячі спогадів одночасно — дитинство, кров, битви, смерть — усе це згоріло й перетворилося на попіл.

І раптом — падіння.

Лісса вдарилася об землю так, що груди вибухнули болем. Вона відчула холодну вологу й щось дивне: ґрунт тремтів під пальцями. Він не був мертвим каменем. Він дихав. Під долонями пульсували удари, ніби під землею текла кров, і з кожним її вдихом цей ритм входив у неї.

Поряд, за кілька кроків, впала Серінн. Її тіло здригалося, наче від лихоманки, губи бліді, очі ледь відкриті. Лісса підповзла до неї, торкнулася плеча, і під пальцями відчула гаряче серцебиття. Воно билося так швидко, що здавалося, світ намагається вирвати дівчину з її рук.

Вона підняла голову — і побачила небо.

Це було небо, але не таке, яке вони знали.
Зорі рухалися. Вони сходили й гасли, змінювали місця, малювали знаки й ламали їх. Ніби хтось невидимий писав на чорному пергаменті й тут же стирав написане. Часу не було: ніч могла тривати хвилину або вічність. І щоразу новий малюнок на небі бив у серце, мов пророцтво.

Гори довкола дихали. Їхні схили ворушилися, здіймалися й падали, немов груди велетня. Камінь тремтів, під ним чутно було глухий гуркіт, як серце світу. А ліси… ліси ходили. Дерева повільно переставляли коріння, стовбури вигиналися, перепліталися, утворюючи нові обриси. Те, що було стежкою, за мить ставало стіною. Те, що було галявиною, перетворювалося на бездонний яр.

Світ був живий. І він вирішував, хто в ньому житиме.

Позаду пролунали крики. Моркари, яких Брама викинула разом із ними, намагалися піднятися. Та їхні тіла вкривали чорні тріщини, що світилося зсередини, немов хтось ламав їхні кістки і душі водночас. Вони корчилися, падали, розсипалися на попіл. Земля відкидала їх, як чужинців.

Лише Лісса й Серінн залишилися живими.

— Чому ми… живі? — прошепотіла принцеса, вчепившись у руку Лісси, наче боялася зникнути так само.

Охоронниця мовчала. Над ними зорі раптом зійшлися у велике коло. І це коло билося, наче око, що дивиться просто на них.

— Бо цей світ визнав нас, — нарешті відповіла Лісса. Її голос був хрипкий, але впевнений. — Або… проковтнув.

Вітер приніс запах: дим, метал і солодкість, від якої паморочилося в голові. Із темряви з’явилися двоє.

Перший — високий, темний, плечистий. Його плащ здавався витканим із самих тіней. Коли він підняв руку, темрява зійшлася, стискаючись у клинок. Лезо чорне, як безодня, засвітилася хижим вогнем. Він провів ним по скелі, і камінь розлетівся на друзки.

— Ви чужі, — його голос був глибокий, як грім у горах. — Але цей світ прийняв вас. Це рідкісна милість.

Він назвав себе Раелом. Ім’я прозвучало, як удар, різке й небезпечне.

Другий з’явився тихо. Світлий плащ торкався землі, а його очі світилися рівним сяйвом, у якому не було гніву, лише спокій. Він торкнувся уламків скелі, і тріщини засвітилися м’яким світлом. Камінь зрісся, наче й не був розбитий.

— А тут виживає й той, хто пам’ятає, — його голос був рівний і тихий. — Бо світ приймає не тільки силу, а й рівновагу.

Його звали Каллен. Ім’я прозвучало, як тиша світанку.

Раел і Каллен.
Два полюси.

Раел — маг чорної стихії. Його сила народжувалася зі страху й болю. Він міг витягти тінь із будь-якої істоти, змусити її стати зброєю. Його клинок не різав плоть — він розривав саму сутність, залишаючи після себе лише порожнечу.

Каллен — маг білого світла. Його сила жила в пам’яті й рівновазі. Він міг загоювати камінь і плоть, відновлювати те, що було зруйноване, але за це завжди віддавав частину себе. Його магія не вбивала, але могла стерти спогад, змусивши ворога забути, хто він.

Дві магії, два шляхи.

Серінн не могла відірвати погляду від Раела. Його темрява кликала її, обіцяла силу й свободу, навіть якщо ціна — втратити себе.

Лісса ловила кожен рух Каллена. Його світло було тихим, але в ньому відчувалася опора. І вперше за багато років вона подумала: "Поруч із ним… я можу відкласти меч".

Небо над ними змінилося знову. Зорі склалися у два кола, з’єднані срібною спіраллю. Символ вибору. Символ дороги.

Світ завмер. Він чекав.

Бо тепер усе залежало від того, кого визнають вони.