Финал

Вона стояла посеред сцени.

Навколо неї — квіти. Троянди, ромашки, фіалки, іриси, лотоси… Розкидані, мов сліди забутого кохання.

Вона повільно збирала їх, обережно, ніби боялася потривожити їхній сон.

Склавши у букет, посадила його в велику клумбу, що стояла в центрі сцени.

Полила. Присіла поруч. І заспівала.

Пісня лунала мовою, якої ніхто в залі не знав.

Наче шепіт прадавньої душі, він проривався крізь час,

розривав тишу й проникав просто в серця.

Це був поклик.

Поклик, що пробуджував те, що давно померло всередині.

Коли її голос затих, вона піднялась і промовила:

— У світі так багато рослин.

Так багато дерев і прекрасних квітів.

Але вони — як ви.

Вони щодня помирають сім’ями, у магазинах.

Ви купуєте мертві букети,

даруєте їх коханим,

думаючи, що це красиво.

Але це краса, приречена зів’янути.

Бо ви даруєте не життя, а смерть.

Їх відривають від землі, ставлять у воду —

але цього недостатньо.

Їм потрібне світло. Потрібна земля. Потрібна турбота.

Ви, як і вони, тягнетеся до світла.

Ви хочете жити.

Але зрізаючи квітку, ви ніби зрізаєте частину себе.

Ось моя любов.

Ось — букет троянд.

Якби ви саджали їх у землю,

якби доглядали, поливали,

дарували тепло —

вони б жили.

І, можливо, ви б також навчилися жити.

Після цього хтось у залі крикнув:

— Та вона божевільна! Краще гроші поверніть!!!

Але в ту мить знову заграла музика, знову залунала пісня!

І всі люди в залі встали та повільно рушили до виходу.

ТЕРМІНОВІ НОВИНИ!!

Натовп загiпнозованих людей громить магазини з квітами —

вони збирають квіти й висаджують їх усюди, де тільки є земля!

Хтось навіть розібрав старовинну бруківку, щоби посадити квіти!!

Усі клумби й зелені зони засипані квітами!!!

Поліція знову розводить руками!

— Що це таке, я вас питаю!? — кричав чоловік у залі, змахнувши руками. — Квіткові магазини зазнають колосальних збитків! Люди більше не працюють — вони витріщаються на зорі й обговорюють: хто ми, звідки ми!?

Фабрики зупинилися, ми втрачаємо гроші! Чому цих шизотериків досі не впіймали!?

Бізнес моєї доньки зруйновано — всі відмовляються від брендів! Кажуть: це все маячня, нам це не потрібно!

Він захлинався гнівом, голос зривався, але ніхто не перебивав. У залі панувала тривожна, гнітюча тиша.

— Що нам робити, я вас питаю?! — кинув він у простір. — Хто знає, де вони живуть? Де їхнє лігво?

Він говорив про них. Про людей, що ставили на площах манекенів у масках. В одного — заплющені очі й широка, болісна посмішка. Поряд висів плакат:

«Болить? Проблеми на роботі чи в родині? Усміхайся. Не потрібно нікому розповідати. Пам’ятай — ти гвинтик системи.»

І другий:

«Невже тобі це подобається?»

Кожен, хто проходив повз, зупинявся. Дивився. Довго. І знаходив там… себе.

Це дратувало. Це лякало.

Влада розпочала полювання. Облави в кав’ярнях, допити. Але їх ніхто не знав в обличчя. І все ж — всі їх любили.

І ось — їх знайшли. Усю групу доставили в поліцію, потім — до суду.

Зала була вщерть заповнена. Люди стояли в проходах, на сходах, біля стін. Чекали.

Софія стояла спокійно. Не скута, не винна. Просто… справжня.

У ній було щось дивно вільне. Навіть у тиші — здавалося, вона говорить.

Суддя вислухав усіх. Потім підвів очі.

— Підсудна Софія. Поясніться.

Вона всміхнулась.

— Щодо чого? — спитала просто.

— Щодо зіпсованих магазинів. Збитків. Загіпнотизованих натовпів. Улюблений прийом вашої шайки.

Софія повільно кивнула й заговорила:

— Але ж ми нічого не вкрали. Ми навпаки — дали. Ми дали їм свободу від системи. Від рабства під назвою «дім, родина, робота».

Тепер вони бачать більше. Багато. Навіть занадто багато.

Вона зробила паузу, і її голос став твердішим:

— Якщо ваше суспільство так боїться перформансів — не ходіть до музеїв.

Хоча… ви й ходите — але тільки туди, де мистецтво вигідне системі.

Туди, де зручно. Звично. Безпечно.

Ви йдете в театр не заради вистави — а щоб заповнити порожнечу.

Творчість давно стала для вас способом утекти від себе.

Ви виходите з театрів наповнені — і знову порожнієте.

І знову йдете — щоб наповнитися. По колу.

У залі було тихо. Навіть камери завмерли.

— Хтось спивається. Хтось знаходить розраду в дітях, онуках. Хтось — на дачі. Або в подорожах.

Але вам не зрозуміти… Порожнеча — це і є ви.

Ви можете заповнювати її безкінечно.

А можна — обійняти її. Стати нею. І тоді ви зрозумієте:

вам не потрібно наповнюватися. Ви вже повні.

Ви — і є життя.

Вона говорила просто, без пафосу. Наче це було очевидно.

— Багато хто цього боїться. І системі це вигідно.

Коли ви — порожні, ви слухняні.

А якщо раптом загоряється світло — вам страшно.

Бо у вас воно давно згасло. його можно повернути! але шлях до світла дуже довгий!!

Вона на мить замовкла і додала тихіше:

— А ми лише нагадали, як це — бути живими.

Десь у кутку хтось тихо заплескав. Потім ще один. І ще.

Суддя забарабанив молотком, закликаючи до порядку.

Але було пізно.

Вогонь вже запалав.

Наступного дня хтось повісив на міську телевежу плакат:

«Ти все ще маленький гвинтик?»

А вночі на фасаді мерії з’явилося проекційне обличчя — усміхнене, із заплющеними очима.

Люди знову збиралися в парках. Сиділи мовчки, дивлячись у небо. Розмовляли пошепки.

Не сперечалися. Не кричали. Просто — були. Разом.

Хтось звільнився з роботи. Хтось уперше за роки намалював картину.

Одна жінка відкрила бібліотеку на колесах і поїхала маленькими містечками.