глава 4

Він складав зі своїх віршів букети — не до свята, не на день народження, а просто так. Дарував їх незнайомцям на вулицях, у переходах, у тиші між зупинками. Справжнє мистецтво не потребує жертв. Воно не чекає особливого моменту, щоб зазвучати. Воно — як подих.
— Дивіться, ось я, — ніби казав він.
Але люди не чули.

Навіщо слухати поета, якщо біля моря  — той самий дуб із ланцюгом?
Зелений, як божевілля, під охороною  чорного кота — пильним вартовим несвідомого. Він сидів, як тінь, і стежив, аби ніхто не пройшов далі, не піднявся на пагорб роздумів.

 він — разом із режисером — вирушив туди, де не перебивають. На цвинтар.
Вони принесли камеру. Під’єднались до систем, зламали всі екрани в місті й почали прямий ефір.

І  пішов дощ.
Не небесний. Цифровий.

Вірші хлинули з екранів — рядки текли по моніторах, банерах, терміналах. Навіть автомати з газованкою шепотіли рими.
Бабусі завмирали. Діти роняли кульки. В охоронця торгового центру сіпалось око.

Але ніхто не слухав.
Для них це був просто шум. Збій. Перешкода. Ще один божевільний із римою.

А на цвинтарі поет читав.
Режисер стояв у тіні, з камерою.
Написи на могилах відбивалися в його зіницях.

— Я дарую вам красу, — шепотів поет. — Ви мовчите, але ви чистіші.

І мертві слухали.
А потім — відповіли.

Спершу — як шелест у траві. Потім — голосами, що піднялися з-під землі. Камера тріщала.
Вірші почали змінюватися самі собою. На екранах спалахували рядки, яких він не писав. Це були відповіді. Уламки чужих життів, чужих смертей.

Він перестав бути автором.
Він став провідником.

І все місто — навіть не розуміючи чому — почало повторювати за ним.
Фрази. Емоції. Сльози.
Люди говорили в риму, плакали біля вітрин, малювали квіти під камерами спостереження.

Він, як завжди, патрулював вулиці з напарником. І раптом почув шум. Не звичайний. Не білий. Шум загіпнотизованого натовпу.
Вони йшли, бурмочучи чужі вірші, які ніби оживали в їхніх устах.

Поліцейські намагалися стримати хвилю. Передали по рації. Почалася тиснява.
Хтось намалював квіти просто на чолі офіцера.

А потім усе обірвалося.

Люди попадали. Без свідомості. Наче померли. Щоб народитися заново. Щоб стати паростками, яким ще рости з багна життя.

Їх розвезли по лікарнях.
А поета й режисера — у відділок.

На вулицях коїлось дивне:
У лікарняній тиші лунали уривки віршів. Люди прокидалися й дивилися в стелю, ніби там — небеса. Хтось говорив мертвими мовами. Хтось шепотів про дуб, з якого зник ланцюг. А кіт… зник.

— Востаннє питаю, — сказав слідчий. — Що це було?

— Ритуал. Звільнення від чорного кота незнання, — відповів поет.

— Як вам вдалося загіпнотизувати натовп?

— Ми ні до чого. Це не ми. Це — мистецтво. Воно вселилося в них. Ми лише розбудили його.

— Мистецтво, кажете… — втомлено зітхнув слідчий. Увійшов другий.

— Ну і що тут?

— Два божевільних. Прямий ефір із цвинтаря, перформанс, гіпноз. Поки що тримаємо в ізоляторі.

Уночі. До відділку. Прийшла вона.
Йшла вулицями, наче крізь сон.

— Тут тримають поета й режисера? — спитала на посту.

— А ви хто їм? — насторожився охоронець.

— Відпусти. Я заплачу. І ти нас більше не побачиш.

Вона простягнула пакунок і пішла далі.
Хлопець, ніби під гіпнозом, відчинив камеру. Вони вийшли — вільні.

Потім він зазирнув у пакунок.
Там були купюри… з обличчям клоуна. І напис:

"Ви не живете. Ви існуєте. Від зарплати до зарплати. Сліпі до світу."

Він підвів очі.
Стіни відділку були списані віршами. Цитатами. Квітами.

А поет із режисером уже сиділи в гастро-контролі.
Пили.
І обговорювали наступний перформанс.