Глава 2

20:00

Підпільне кафе «Гастро контроль!»

Де з’їсти страву — значить знищити картину, а бармени не нальють нічого, крім правди, а брехню спалять, як останню надію!

У цьому барі й зустрілися наші горе-художники біля вівтаря зруйнованих надій, які малювали свої душі для людей, але люди їх не побачили, бо душі — прозорі!

Зустрівшись, вони замовили гіркі напої правди й, випивши, заговорили про долю цього пластикового міста.

— Уявляєте, мене не взяли, бо я занадто жива для цієї ролі і граю за своїми правилами, які нікому не потрібні! Навіщо, якщо в системи вже є готові правила й репліки! — поділилася Софія, сидячи за стійкою.

— Це ще що! А коли ти закохався, і тобі розбили серце, викинувши його в прірву забутих амурів! І тобі нічого не лишається, як почати писати роман про красиве кохання, яке в наш час проміняли на гроші і фразу «а що ти можеш мені дати?!»

Бо зараз немає справжніх стосунків. Нещодавно я гуляв бульваром і побачив, як дівчина обійняла хлопця, і зробила вона це так, ніби їй хтось у вухо прошепотів: «Ось тепер обійми його… добре, все знято!»

Хіба це не фальш!? — обурювався наш письменник під псевдонімом Бодлер. — Справжнісінька!

— Фальш!? Та це ще м’яко сказано! СВІТЛО, СВІТЛО, НЕОНОВЕ СВІТЛО СКРІЗЬ!

ЛЮДИ, Я ХОЧУ БАЧИТИ ЗІРКИ!!!

Фальш — це коли ти йдеш пляжем у надії побачити небо, зірки, пролітаючі комети!

Лежати на піску, малювати серце, яке, незважаючи на ці жахливі неонові вогні міста, продовжує битися!

Але ні — через ці вогні ти не побачиш ні неба, ні зірок, ні бажання не загадаєш!

І заради чого!? Заради жахливих вивісок!?

Заради нескінченної реклами, що розпливається в очах і виливається в мозок… А Я ХОЧУ БАЧИТИ ЗІРКИ! Я ХОЧУ БАЧИТИ БУРХЛИВЕ МОРЕ ПІД ЧАС ШТОРМУ, ЯК БУРХАЄ СТРАСТЬ ДВОХ ЗАКОХАНИХ! Я ХОЧУ НОВИХ ІДЕЙ!!! Я БАЧУ ТЕ, ЩО МАЛЮЮ, А ВОНИ… ВОНИ СТАВЛЯТЬ МОЇ КАРТИНИ БІЛЯ СМІТНИКІВ І В КУТИ, КУДИ НАВІТЬ ТІНЬ НЕ ПАДАЄ…

Адже там вічно темно!!! — поділилася наша художниця на прізвисько Фріда.

— Як же я втомився від цих фільмів, де кожна серія, кожна мить втрачає своє магічне чарівництво, перетворюючись у нескінченні, дурні сльози… Ці нескінченні сварки, банальні бойовики, вічні страждання якоїсь Хуаніти через її Педро! Він тікає, вона вагітніє… Не витримавши, він ще одну чарку — і засинає просто за стійкою. Так, погодьтеся, сон краще за будь-який мильний серіал, який, як би не старався, ніколи не стане чистим через свою мильність…

І наш улюблений режисер на прізвисько Тарантін заснув, пірнувши у свої власні сонні фільми!

— Як же я вас, друзі, розумію! Сьогодні я представив свій альбом, але… його поглинула жадібна паща дикого лева — попса! Саме так — вона його з’їла, не залишивши ні шматочка, немов тварина, яка ніколи не насититься.

А я хочу, щоб мої альбоми стояли поряд із такими легендами, як Queen, The Reverend Horton Heat та іншими! Адже в творчості головне — не стояти на місці, а розвиватися, йти вперед, вигадувати щось унікальне і втілювати це в життя, незважаючи ні на що! — промовив тост наш музикант на прізвисько Моцарт, випивши ще ковток гіркої правди.

— Та до прірви все це! — вигукнула Софія, схопивши биту й розбивши старий глечик XIX століття, що стояв у барі ще з тих часів!

— І так, мої панове творчі! Ми помстимося системі!

Ми навчимо пластикових людей любити, сміятися й творити, створювати те, що вони забули на горищах свого підсвідомого!

І ми розіб’ємо на молекули й атоми цю систему й розфарбуємо її вітражами любові, сміху і сліз! І, звичайно, якісним художнім стилем!

Хто зі мною!?

— Так намалюймо ж зорі! — вигукнула Фріда!

— Так станемо ж новими Queen! — вигукнув Моцарт!

— Напишемо свій креативний роман! — відповів Бодлер!

— Знімемо новий фільм, який розтопче і змиє все це мило! — прокинувшись, підхопився Тарантін!

У ту ніч у тому самому підпільному барі й створилося найнебезпечніше творче товариство зранених творців реальності — «контрабандисти мистецтва»!