Глава 1

10:00. Міський музей.

Вона зайшла до залу на свою виставку картин, але ніхто навіть не глянув у її бік. Тільняшка — як тавро, жовті штани — сигнал біди, сині черевики гупали по мармурових плитах, немов по грудях цього міста.

Усі товпилися біля картини, на якій була зображена стриптизерка, якій давали гроші!

А що з її картинами?

Її роботи:

• Самотність однієї дівчини — у вигляді мертвої троянди, що впала у сніг.

• Поховане щастя чоловіка — у вигляді птаха в старій іржавій клітці.

• Надія дитини — у вигляді зламаної іграшки на краю чорної прірви.

Її полотна припадали пилом у закутках, куди ніхто навіть не заходив. Одна картина взагалі висіла у жіночій вбиральні над смітником.

Побачивши весь цей жах, вона пішла до адміністрації музею, розсварилася з ними, а потім балончиком написала на вході незмивною фарбою:

«Мистецтво тут мертве!»

Після цього забрала свої картини, сіла у свій Mini Cooper і, вмикнувши рок на повну гучність, поїхала відкривати нові горизонти.

12:00. Міський театр.

Молода акторка Софія сиділа у гримерці, дивлячись, як її коханий режисер підписує контракт з іншою.

Роль віддали пластиковій ляльці, яка навіть театрального не закінчила — утекла з якимось байкером назустріч дешевим клубам і прокуреним барам, де нині лунає примітивний “клубняк”.

А вона?

Вона тепер — просто масовка.

Взявши сценарій і викинувши його у смітник, вона вийшла, сіла на свою стареньку “Веспу” і поїхала, зранена й втомлена від цього світу, де мистецтво продали, перетворивши його на розмазану ляльку, загорнуту в шовк шаблонів і стереотипів.

13:00. Кіностудія.

Він стояв перед монітором, вдивляючись у екран, немов у могилу своїх надій.

Його відеоряд — чорно-білі кадри, натхненні великими художниками, просякнуті болем і сенсом — безжально порізали, наліпили кислотні титри й перетворили на рекламу якогось ідіотського клубу для напівроздягнених клуш і ушльопків.

Безглузді посмішки, блискітки, “сьогодні для дівчат вхід безкоштовний”…

Усе, що він будував ночами, стало брудною вивіскою для бидла.

Він вихопив флешку, немов ніж, висмикнув її з гнізда, кинув бейджик на підлогу, вискочив із павільйону, завів свій старий “Дукаті”.

Метал гаркнув. І він поїхав, залишаючи позаду світ, який більше не вартий жодної його думки.

14:00. Книжковий центр.

Він стояв перед вітриною. Його книга — над якою він працював три роки, у самотності, за копійки, вириваючи кожен рядок, немов м’ясо з-під нігтів — валялася в далекому кутку між якимись брошурами на кшталт “Як стати успішним за 10 днів”.

Навіть назви не було видно — обкладинку заклеїли цінником зі знижкою.

А на найкращому місці височіли “бестселери” — блискітки на смітнику: поради для “успішних жінок”, романи про олігархів, жарти 18+ і купа іншої помийної макулатури типу “Бідний син, багатий син”.

Він зайшов усередину. Хотів щось сказати продавчині, хотів щось довести — але слова застрягли.

Замість цього він тихо підійшов до полиці, забрав свою книгу, засунув її під куртку й вийшов.

Ніхто навіть не помітив.

На вулиці він закурив, дивлячись у брудне небо, де колись мріяв побачити світло своєї мрії.

15:00. Репетиційна база.

Він сидів на підлозі з гітарою, оточений пиловими колонками й тріснутими мікрофонами.

Учора він віддав на студію свій останній альбом — важкі тексти про розбиті мрії, про людей без облич, про міста, де надія згоріла дотла.

Сьогодні він почув, як його пісні “переробили”

Легка попса, рожеві синтезатори, приторний голосочок якоїсь ляльки, що співає про “кохання до ранку” — поверх його акордів, його болю, його безсонних ночей.

Він зняв навушники й витер обличчя рукавом. Потім підійшов до стіни й кулаком розбив репетиційний графік, що висів там із осені.

Виходячи на вулицю, він кинув у смітник свій старий чорний чохол від гітари, як знак того, що з цим клоунським цирком покінчено.

Йому було байдуже, куди їхати — аби тільки далі звідти, де мрії перетворюються на пластикову музику для вмираючих сердець.