Новий подих у життя.

За день до цього був організований шкільний табір, у якому брали участь лише 8 класи. Там ми мали організовувати різні проєкти, що до нашого міста.

Ранок. Спокійний шкільний день. Кожен займається своєю справою, хтось слухає вчителя, хтось спить на власній парті, інший у світі ігор, решта просто живуть своїм життям. І тут... сталося те, що згодом перевернуло наше життя. Вибиті двері, крик дітей, налякані вчителі і ми, які просто стоїмо і дивимося на це жахіття. 

Нас всіх зігнали у великому залі і дали зрозуміти, що школа захоплена не просто злодіями, а терористами. Сигналізацію вимкнули, вікна закрили, а нас почали розприділяти по рандомних групах. Ми були в шоці від того що відбувалося з нами. Так виявилося, що Ірина і її справжні однокласники опинились разом та ще й у їхньому кабінеті хімії 64. Решта опинились де інде.

Пройшов вже третій день цієї так званої місії. Ірина та її друзі, яких звали Назар, Денис, Роман та Данило досі не могли оговтатися від того що діялося. Спали вони на якихось пошарпаних матрасах, усі гаджети були зібрані спочатку. Довго не могли вони заговорити один з одним, але тут це трапилося:

-І що нам тепер робити?, - стиха промовив Роман.

-Головне зараз поїсти, а то я так  зголоднів, - нарешті відізвався Данило.

-Ми говоримо про важливі речі, а ти тут зі своїми жартами, - обурився у кутку класу Назар.

-А я взалі в повному шоці, на дворі 21 століття і таке відбувається, ми не заслуговуємо на це, а тим більше я поняття не маю де мої подруги, - стиха відповіла єдина дівчина.

-А я... просто хочу вибратись звідси, - скрикнув Денис

-Тихо... хтось іде, - пошепки сказав Назар, який уже з кутка класу перейшов до його центру.

В кімнату зайшло двоє високих зі зморщеним обличчям чоловіки, вони кинули нам їжу і мовчки вийшли. 

-Чесно я не голодна, моя голова забита іншим, - стиха промовила Ірина.

-Я теж, -  погодився хтось із хлопців.

-І я , ну і я, - почула Ірина у відповідь.

-Нам потрібно будь-якою ціною дізнатись, хто ці люди і, що їм від нас потрібно, - досить бадьоро сказав Денис.

-Давайте спершу поїмо, не будем жертвувати своїм здоров'ям , а завтра зранку спокійно обговоримо план наших дій, - твердо сказав Роман.

Всі сумно кивнули головою  і трохи подумавши про завтрішній  день спокійно, без якихось вагань пішли спати.

Ось вже і сонце встало з-за обрію, його промінчики лагідно сяяли у нас на обличчі. Всі охоче встали, тоді під супроводом охоронців рушили вмиватись і поспіхом знов вернулись до класу для обговорення своїх подальших дій.

-Чесно, вночі я не дуже спав, заплющив очі і бачив нашу картину і так цілу ніч я все думав, роздумував, що робити, як чинити?, - невесело сказав Данило.

-Я гадаю, що цю ніч всі ми провели однаково, - нероздумуючи вигукнув Денис.

-Так ось я придумала план й впевнена , що він робочий, -  розпочала Ірина. Спочатку нам потрібно задобрити когось з нашої охорони, щоб ставився він до нас не так суворо. Ми йому будемо підлещувати і догоджати в усьому , таким чином випитаємо у нього всю інформацію, яку нам потрібно. Зараз головне почати діяти і знайти якийсь контакт.

-Слухай, а ти чудово придумала, фантазії хоч відбавляй, - посмішки промовила всі.

Два дні догоджали і задобрювали охоронця на ім'я Кирило наші герої.  І нарешті якось під час розмови , Назар запитав для чого вони тут. Оскільки він вже довірям цим підліткам розказав все незадумуючись. Герої були щасливі дізнавшись правду, про те нічого такого, щоб вибратись звідси не було.

Правда була у тому: у місті Стетфорд було багато шкіл, які показували прекрасний рівень знань учнів. Наша школа була найкращою. Деяким важливим людям це не сподобалось. От вони і прийшли захопити школу і згодом знищити її, захопивши в полон дітей і вчителів, які будуть у той момент там. Це трохи шокувало наших героїв, проте вони оговтались і продовжували роздумувати, як вибратись звідти.

Пройшов тиждень від того часу, як наші герої  у так званому полоні. Хтось зовсім занепав духом, хтось просто змирився, інші ще досі шукають вихід.... За цей час в їхньому житті з'явилось нове поняття як  ,,круг"  . Всі сідали у коло, вибиралась тема для обговорення і кожний висловлював свою думку. Крім цього щодня хтось намагався підбадьорити інших, але все було марно. Але тут нарешті завелась розмова:

-Так все! Мені це надоїло! Ми не можемо просто так скласти руки! Треба щось робити і негайно, - раптом скрикнув Назар.

-Нарешті хтось це сказав, а то я думав, що всі ви геть здуріли, - сказав у відповідь Данило.

-Сам здурів, - жартома сказав Роман.

-Спокійно, якщо подумати ми прості підлітки і ми нічого не здатні зробити, - спокійно мовив Денис.

-Ірина, яка сиділа і споглядала у вікно вирішили промовити: Так. Давайте зберемось.Наші думки розійшлись, а це погано бо зараз ми команда. Я ще не досі не знаю де є Єва, Леся й Катя і, що з ними. Звісно ми підлітки, але ми здібні, ну принаймні так казав нам весь час вчитель фізики, ми обов'язково придумаєм щось, але...

Не встигла договорити Ірина, як двері відчинилися. До класу зайшло 4 людей. Один з них це охоронець Кирило, а троє інших це були дівчата невеликого зросту, з розпущеним волоссям і досить гарним вбранням. Охоронець лишив дівчат у класі, сказавши перед тим, що вони приєднаються до нас, вийшов, зачинивши двері за собою.

-Та це ж..., - не встиг доказати Назар.

-Мовчи! Давайте всі присядемо і пошепки це обговоримо, - перебила хлопця Ірина.

Всі здогадались, це були ті самі дівчата, найкращі подруги Ірини і просто їхні добрі приятельки.

-Це справді ви?, - стиха запитала Єва.

Ірина не почувши до кінця питання побігла обнімати їх, хлопці на диво теж.

-Я так сумувала за вами всіма, не знала де ви і , що ви, - радісно вигукнула Катя.

-Та ми теж, особливо переживала Ірина, весь час про вас нам белькотіла, - з посмішкою на устах промовив хтось з хлопців.

-Що ж ви тут робили? Як ви тут взагалі разом живете?, - вперше заговорила Леся.