Розділ 30. Іскри в тиші. Частина 1

Ніч у Першому світі Темної Структури ніколи не була по-справжньому темною. Небо над столицею мерехтіло м’яким сріблясто-фіолетовим сяйвом, що відбивалося у гладких поверхнях веж. Але сьогодні навіть це звичне сяйво здавалося приглушеним, ніби сама Структура шанобливо затихла разом зі своїми мешканцями, занурившись у глибоку роздуму.

Анна сиділа на широкому підвіконні у своїй кімнаті, обхопивши коліна й притиснувши їх до грудей. У долонях усе ще відчувалося легке поколювання — фантомний слід там, де іскри матері торкнулися її шкіри. Це не був біль. Навпаки, м’яке тепло, що огортало все тіло. І щось ще... Щось величезне, наче безкрайній океан знань, який поки не наважувався ринути назовні, застигнувши біля самої межі свідомості.

Двері тихо, майже безшумно відчинилися. Кімі увійшов без стуку — так він робив завжди, коли хотів бути просто батьком, а не правителем великої Структури. У руках він дбайливо тримав два кухлі з гарячим какао, приготованим за старим рецептом, який Бібліотекар колись принесла «для абсолютної душевної рівноваги».

— Можна? — запитав він напівголосом.

Анна мовчки кивнула, не відриваючи погляду від мерехтливого горизонту.

Кімі поставив кухлі на підвіконня і сів поруч, обережно, ніби боячись сполохати це крихке, дзвінке мовчання. Кілька хвилин вони просто дивилися в ніч, слухаючи ледь вловимий гул сплячого міста.

— Вона була гарна, — нарешті промовила Анна, і голос її прозвучав несподівано твердо. — У голограмі. Навіть там, серед льодів.

— Так, — Кімі усміхнувся одним кутиком вуст, поринаючи у спогади. — Дуже. Ти на неї неймовірно схожа. Ті самі очі… і ця вперта складка між бровами, коли ти чимось незадоволена або зосереджена.

Дівчинка мимоволі провела пальцем по чолу, розгладжуючи шкіру, і тихо пирхнула.

— Тату… вона сказала, що ми ніколи не побачимося наяву. Але потім додала: «дуже скоро». Як це можливо?

Кімі довго дивився у свій кухоль, спостерігаючи, як пара піднімається над темно-коричневою пінкою.

— Я не знаю, сонечко. Твоя мама… Еліна завжди бачила трохи далі, ніж інші. Навіть коли ми тільки познайомилися, вона говорила дивні речі. Про те, що час — це не пряма лінія, а нескінченна спіраль, і іноді її витки замикаються. Я тоді думав, що це просто красива поезія.

Анна повернулася до нього. В її очах не було сліз — тільки тихий, глибокий і якийсь зовсім не дитячий сум.

— Я відчуваю її, тату. Не як привид чи луну. А як лист, який вона залишила мені, і який я ще не можу повністю прочитати. Там усередині стільки всього… Про хвилі. Про Живий метал. Про нашу нову Структуру. Про розумне життя... І про тебе.

Кімі здригнувся, ледь не розливши какао.

— Про мене?

— Вона сказала, що ти зробив усе правильно. Що ти не зламався, коли залишився один. Що ти довго й вірно шукав нас. І що… вона дуже пишається нами обома.

Голос дівчинки все ж таки дрогнув на останніх словах. Кімі дбайливо обійняв доньку за плечі. Вона не відсторонилася — навпаки, притиснулася щокою до його грудей, як робила давним-давно, коли світ був простішим.

— Я боявся, що ти злитимешся, — зізнався він пошепки, дивлячись кудись поверх її голови. — На мене. За те, що не врятував її. За те, що не знайшов вас раніше...

Анна похитала головою.

— Я не злюся. Я тепер… трохи розумію. Вона зробила свій вибір. Як і я колись зроблю свій. Сіу показала мені, як це працює: Живий метал ніколи не змушує. Він просто запитує, пропонуючи образи та почуття. Це так складно і так просто водночас... Вона не пішла, тату. Вона стала частиною нової Структури. І тепер я — теж її частина.

Ранок повільно, неохоче підступав до міста. Промені сонця, що колись помирало, золотими іскрами перестрибували по верхівках дерев, прагнучи дістатися сонних вулиць.

Сіу відчинила вікно, впускаючи свіжий ранковий вітер. Живий метал усередині неї прокинувся одночасно з нею, і він вимагав уваги. Він хотів грати, вчитися, сміятися і сумувати — усе це одночасно, переповнюючи почуттями. Чорний ще спав, і Сіу тихо, навшпиньках, вийшла на балкон.

День обіцяв бути прекрасним, але десь у самій глибині душі зародилася тривога. Вона наростала крижаною хвилею, переповзаючи в розум. Живий метал більше не сміявся — він затих, наче злякана дитина, посилаючи Сіу дивні, лякаючі образи.

Корабель у крижаній порожнечі… людина, що розчиняється в космосі… сліпучі спалахи...

Уривки цих картин створювали пекучу, нестерпну тривожність. Дівчина глибоко зітхнула і заплющила очі, намагаючись упорядкувати цей хаос. Раптово свідомість прошила сліпуча блискавка, а слідом за нею накрило моторошне, чорне відчуття непоправної втрати. Сіу скрикнула і, не в силах опиратися цьому удару, знепритомніла. Чорний прокинувся миттєво і за секунду вже був поруч, підхоплюючи її.

У цю саму мить Лоя і Дін прокинулися одночасно — різким, синхронним поштовхом. Дін злякано подивився на дружину. Візерунки на її шкірі мерехтіли зловісним темно-червоним світлом, в очах застиг первісний страх. Самому Діну було не краще — всередині зрів якийсь ментальний вибух.

Спалах! Лоя безвільно впала на подушку, її тілом пробігла важка чорна хвиля. Дін не відключився — далася взнаки його унікальна здатність ігнорувати біль, — але відчуття жахливої втрати накрило його з головою. На його руках проступили темно-червоні, пульсуючі нитки. Зібравши залишки волі, він підхопив Лою на руки і, хитаючись, вийшов у коридор. Зробивши кілька кроків, він повільно опустився на коліна і провалився в темряву.

У такому стані їх і знайшов Дванадцятий, що прибіг на крик Чорного.

У медблоці панував хаос. Медичні дроїди метушилися навколо незвичайних пацієнтів. Тілами Сіу, Лої та Діна ритмічно пробігали яскраво-червоні хвилі Живого металу, змушуючи апаратуру видавати істеричний писк.

— Що з ними?! — Бібліотекар, яка вбігла до зали, виглядала незвично стурбованою.

— Мадам, я й гадки не маю! — відгукнувся Дванадцятий, його маніпулятори працювали з граничною швидкістю. — Наскільки я зрозумів, це почалося у них одночасно. Резонанс Живого металу!