Розділ 27 Останній крок. Частина 1

Корабель знижувався майже вертикально, втискаючись у вузьке горло ущелини. Дюзи «Розвідника» виплескували люте полум’я, яке миттєво гасло в розрідженому, смертельно холодному повітрі.

— Температура за бортом — мінус сімдесят, — здивовано доповів Дванадцятий, чиї сенсори перелякано миготіли червоним. — Прохолодно, однак. Навіть для моїх з’єднань.

— Та вже ж, не вічне літо, — тихо кивнула Лоя. — Живий метал має впоратися. Впораєшся? — звернулася вона до своєї руки, на якій проступила срібляста в’язь.

Живий метал на її шкірі вкрився дрібними брижами і раптом змінив колір на сліпучо-матовий білий, мімікруючи під навколишній пейзаж.

— Здається, йому вже холодно, — сумно усміхнулася Сіу, її очі світилися в напівтемряві рубки.

— Має витримати, — коротко кинув Дін, перевіряючи затвори спорядження. — У нас немає іншого виходу.

— Повітря в нормі, опадів і руху вітру немає, — продовжував дроїд, виводячи дані на головний екран. — Хвиля пройшла секунду тому, але... жодних ехо-сигналів. Цей світ просто застиг, як муха в доісторичному бурштині.

Корабель м’яко торкнувся дна ущелини, майже не піднявши пилу — навіть сніг тут здавався занадто важким, щоб літати. Зовсім поруч, ледь помітний під багатометровим шаром нерухомого пуху, лежав розбитий човник Еліни.

— Значить так: йдемо я, Дін і Сіу, — безапеляційно відрізала Лоя.

Чорний смикнувся, хотів щось заперечити, але Сіу м’яко перехопила його зап’ястя.

— Не треба. Нас захистить Живий метал, а твоя плоть може не витримати такий позамежний холод. Наглянь за кораблем, Чорний. Ти — наш тил.

— Я за ним нагляну, а він — за кораблем, — вставив Дванадцятий, поплескавши воїна по металевому наплічнику.

— Я буду на зв’язку весь час, — глухо сказав Чорний, опускаючи голову. Його голос у цій тиші прозвучав як скрегіт металу по льоду.

— Не хочу вас розчаровувати, друзі, але зв’язок не працює, — подав голос дроїд. — Ефір мертвий. Радари, датчики, радіо — все мовчить. Простір схлопнувся.

— Це ще чому? — здивувався Дін, замираючи у дверях шлюзу.

— А біс його знає. Просто не працює, і все. Наче світ вимкнули.

Дін повернувся до Сіу:

— Що скажеш? Відчуваєш що-небудь?

Сіу заплющила очі. Тонкі, як павутиння, нитки Живого металу проросли прямо крізь її одяг, витягаючись у повітря. Вони не колихалися — вони застигли в просторі, як натягнуті струни.

— Моторошно виглядає, — зщулився Дін.

— Не ображай їх, — не розплющуючи очей, прошепотіла Сіу. — Вони бояться... тут все чуже. Але вони намагаються допомогти.

— Ох, вибачте! Всі такі вразливі, жах просто, — пробурчав Дін.

Нитки повільно змінювали колір із небесного на тьмяно-сріблястий.

— Так... ми відчуваємо. Остання частина — там, — Сіу вказала на прямовисну, дзеркально гладку стіну ущелини. — Це як дивитися на міцно сплячу дитину крізь товсте скло. Ти бачиш, як вона дихає, але не можеш торкнутися.

— Ладно, нехай спить. Менше несподіванок буде, — резюмувала Лоя, роблячи перший крок за поріг.

За півгодини трійця стояла на дні ущелини. Перед ними розстилався сліпучо-білий, неприродно тихий пейзаж.

Лоя подивилася на Діна і раптом розреготалася.

— Серйозно? Гранатомет? Ти б ще турель із «Розвідника» відгвинтив і на горбу потягнув!

— Думаєш, варто? — Дін цілком серйозно зупинився і почухав потилицю під шоломом.

— Кого ти тут вбивати зібрався, тукане ти непробивний?! Час? Чи лід? — вигукнула Лоя.

Сіу відвернулася, приховуючи усмішку.

— Та ну вас обох! Вічно ви... — спересердя вигукнув Дін і з гуркотом кинув гранатомет назад у шлюз. Метал вдарився об палубу з таким звуком, ніби розбилося величезне дзеркало.

Дін стрибнув на сніг. Від його кроків пухнасті білі сніжинки піднімалися в повітря і... завмирали. Вони не падали назад. Вони залишалися висіти нерухомими білими іскрами, утворюючи химерний слід, що йшов угору.

— Фантастика... — прошепотіла Лоя, обережно ступаючи слідом.

Дін уже майже дійшов до човника, коли Лоя зупинилася і підняла з землі невеликий плаский камінь. Вона розтиснула пальці — камінь залишився висіти на рівні її очей, повільно погойдуючись, але не опускаючись ні на міліметр.

— Такого я ще не бачила, — спантеличено промовила дівчина.

— Час, — тихо сказала Сіу, що підійшла ближче. — Він тут не тече. Він випав в осад. Весь цей світ замкнений в одній-єдиній миті.

— Нам тільки не вистачало тут зависнути у вічному «зараз», — зщулилася Лоя. — Ні, Живий метал усередині нас — це маленькі мотори. Ми наче йдемо по прозорому льоду, а під ногами — замерзла вічність.

— Ну, ви де там застрягли? — крикнув Дін. Його голос прозвучав неймовірно дивно: звук не летів, він продирався крізь простір, стаючи глухим і в’язким. — Шлюз відкритий, йдіть сюди!

Дівчата підійшли до човника. Сріблястий метал корпусу був посічений глибокими рваними ранами, у яких виблискувала паморозь. Двері шлюзу піддалися легко — Дін просто зсунув їх, і вони заковзали із сухим шелестом.

Усередині все перетворилося на кришталевий замок: кожен важіль, кожен дріт був затягнутий найтоншим мереживом інею.

— У цих кораблів до біса надійні реактори, — Дін оглядав обмерзлу рубку. — Чому все замерзло в нуль?

Відповідь знайшлася у хвості. У реакторному відсіку зяяла пробоїна завбільшки з людський зріст, а сам корпус активної зони був буквально втиснутий всередину скелею.

— Вона вдарилася об виступ при посадці, — Лоя підняла з підлоги уламок граніту. — Це означає...

— Це означає, що Еліна має бути десь тут, — кивнув Дін. — Корабель здох миттєво.

Він швидко приніс із «Розвідника» переносний блок живлення і, бурчачи під ніс, під’єднав кабелі до панелі управління. Екрани мигнули, неохоче наливаючись тьмяним світлом.

— Так, журнал... Останній запис.

Лоя вивела зображення. На екрані з’явилася Еліна. Вона виглядала виснаженою, її обличчя перетинала глибока садна, але погляд був ясним.