Розділ 8. Пісок і кров

Ранок на Арені почався не з сонця, а з реву тисяч горланок. Величезний амфітеатр Ура, вирубаний у скелі, нагадував чашу, до країв наповнену людським очікуванням крові. На трибунах не було вільних місць. У ложі Імператора, затягнутій багряним шовком, нерухомо завмерли постаті в масках.

Дін і Лоя вийшли на розпечений пісок. Дін відчував на поясі вагу своїх нових іграшок. Бола — три тонкі, неймовірно міцні ланцюги, з'єднані в одній точці, на кінцях яких шкірилися сталевими шипами важкі кулі. Давня зброя мисливців, переосмислена для війни.

Лоя йшла ареною недбало. У руці вона несла пілум, ще два висіли в чохлі на плечі, іноді торкаючись наконечниками піску. Над плечем стирчало руків’я меча. Ззаду, трохи лівіше, йшов Дін. Його голова була опущена, у руці ледь чутно брязкали кулі з шипами. Вони зупинилися точно посеред арени. Дівчина ліниво сперлася на дротик, скинувши чохол на пісок. Окинувши притихлий амфітеатр довгим поглядом, вона підняла руку і голосно крикнула:

— Ми чекаємо!

Натовп вибухнув невиданим ревом.

Скрегіт решіток, що піднімалися, заглушив трибуни. Із темряви тунелів на світ вирвалися «хорти Хвилі» — спотворені мутацією тварюки, чиї тіла нагадували поміш лева та лускатої ящірки. П'ятеро звірів, ведених лише первісним голодом.

Лоя не чекала. Блискавкою мигнув метальний ніж. Перший звір не встиг навіть стрибнути — сталь увійшла точно в очне яблуко, пробивши череп. Решта кинулася до дівчини. Почувся тихий свист розкрученої боли, ланцюги перетворилися на сяючий на сонці диск. Стрімкий кидок — і бола обвилася навколо шиї хижака, що біг попереду. Ще мить, і кулі з розмаху врізалися в голову тварюки, перетворюючи її на місиво.

Троє звірів уже були поруч із Лоєю. Стрибок на місці, що перейшов у сальто, блискавки ножів — і ще два звіри шкереберть котяться піском, піднімаючи клуби пилу. Останній хижак завмер, трясучи головою, але бола вже повільно обхоплювала його шию, і шипи з мерзенним хрускотом розірвали горло.

Це був танець смерті, холодний і математично точний. Тиша дзвеніла в повітрі. Лоя і Дін недбало зібрали зброю. Дін підняв голову і скинув руки вгору, вимагаючи аплодисментів. Натовп вибухнув захватом. Картинно вклонившись, вони зайняли свої попередні місця.

Знову піднялися решітки. На арену вийшли шість кремезних воїнів із сітками та тризубами. Один із них почав розкручувати болу, але Лоя зупинила його коротким помахом руки. Дін демонстративно всівся на пісок. Дівчина повільно пішла назустріч ворогам. Ті з криком зірвалися з місця.

Лоя підстрибнула — блиснуло вістря пілума. Удар зверху пробив горло першому воїну і прошив наскрізь ногу того, хто біг за ним. Дівчина на мить опинилася за спинами тих, хто залишився. Два помахи — і ще двоє воїнів повільно опускаються на коліна, затискаючи пробиті шиї. Решта двоє завмерли, задкуючи від цієї божевільної жінки. У повітрі жалібно прошелестіла бола, кинута Діном: вона обплела ноги ворогів, трощачи кістки. Лоя так само повільно пройшла повз убитих, підбираючи свої ножі. Дін, не встаючи, спостерігав за нею з піску.

— Гідно! — прогримів голос над Ареною. — Але справжній воїн пізнається в невідомості!

Земля здригнулася. Центральна частина Арени почала йти вниз, у холодну глибину скелі. Прямо з-під землі почали виростати масивні кам’яні плити. За лічені хвилини відкритий простір перетворився на зловісний Лабіринт.

— Діне, до мене! — крикнула Лоя, але стіна розділила їх.

У Лабіринті на них чекали воїни Ашура. Вони виходили з ніш, безмовні та швидкі. Дін почув свист сталі за спиною, пригнувся і викинув болу під ноги нападнику. Ланцюги миттєво обвили лодижки імперця, шипи впилися в плоть. Поки воїн намагався звільнитися, Дін завершив сутичку коротким ударом меча в горло.

Лоя у своєму секторі Лабіринту рухалася легко, як метелик. Кожен її ніж знаходив уразливе місце в обладунках. Вона переміщалася стінами, використовуючи кожен виступ. Безжальний пілум разив точно в стики пластин. Коли останній воїн упав, Лоя опинилася поруч із Діном.

— Всього один? — запитала вона.

— Люба, ти сама казала, що мені краще підривати космос.

Дівчина обійняла його і ніжно поцілувала. Натовп відповів на цей жест новою хвилею криків.

Але Лабіринт зберігав останній секрет. Пролунав гул води.

Підлога почала йти вниз, і коридори стали стрімко заповнюватися крижаною гірською вологою. Разом із водою прийшли вони. Водяні монстри — бліді, сліпі тварюки з величезними пащами, здатні рухатися у воді швидше за блискавку.

Дін відчув, як холодна вода дійшла до пояса. Одна з тварюк метнулася до нього, оголивши голчасті зуби.

— Тримай! — крикнула Лоя, кидаючи йому запасний пілум.

Дін спіймав його і вчасно встромив точно в роззявлену пащу монстра. Лоя, відштовхнувшись від стіни затопленого коридору, у стрибку добила тварюку мечем у потилицю.

Коли вода заповнила Лабіринт майже доверху, вони працювали як єдиний механізм: він зупиняв потвору болою або пілумом, вона завдавала вирішального удару. Стіни почали опускатися, вода йшла у стоки.

Вони залишилися стояти на мокрому піску — важко дихаючи, у плямах крові, але живі. Над Ареною повисла мертва тиша, яку перервав одинокий оплеск. Імператор повільно встав і підійшов до перил балкона. Золота маска приховувала його обличчя. Він простягнув руку вперед, піднявши великий палець вгору. Арена потонула в реві.

За межами арени на них чекав Ашур.

— Імператор хоче бачити вас.

Він повів їх темними коридорами, висіченими в скелі. Зупинившись біля важких дверей, Ашур тихо сказав:

— Просіть нагороду. Імператор завжди тримає слово.

Вони увійшли в невелику, яскраво освітлену смолоскипами кімнату. На простій дерев’яній лаві сиділа людина в золотій масці. Він жестом запросив їх сісти.

— Ваше бажання? — запитав він. Голос звучав глухо з-під металу.

— Нам потрібна карта, щоб дістатися до стародавнього аванпосту у ваших горах, — сказав Дін.