Розділ 7. Вічний Ур

Ранок в Урі не приніс полегшення. Дін розплющив очі й кілька секунд просто дивився на стелю, викладену вишуканою мозаїкою, що зображала полювання на дивовижних звірів, чиї очі, здавалося, стежили за кожним його рухом. У кімнаті пахло нагрітим каменем, лавандою і тією проникливою свіжістю гірського повітря, яка буває тільки на великій висоті.

Лоя вже стояла на балконі. Тонка тканина її ранкової туніки тріпотіла на вітрі. Вона обернулася на звук його кроків, і в її очах Дін прочитав дивну суміш захоплення і глибокої, прихованої тривоги.

— Подивися на це, Діне. Здається, ми провалилися в давню казку, яку забули розповісти нашим предкам.

Дін вийшов до неї й завмер. Перед ним відкрилося видовище, яке не мало існувати в епоху Хвиль. Це було велике, монументальне і зухвало нерухоме місто, розташоване в сполінілому кратері згаслого вулкана. Стіни кратера правили за природні мури, що захищали цей мармуровий рай від хаосу зовнішнього світу.

Білосніжні колонади храмів прорізали небо, акведуки гігантськими кам’яними зміями йшли в бік засніжених піків, а широкі бруковані площі були забиті людьми. Базиліки з позолоченими куполами, нескінченні алеї зі статуями героїв, величезний ринок, над яким стояв гул сотень голосів… Подекуди мигтіли яскраві плюмажі на шоломах міської варти, а до однієї зі стрімких стін кратера примикала колосальна Арена, чий зів здавався чорною дірою в тілі міста. Тисячі городян у туніках і тогах рухалися внизу, створюючи рівний, майже гіпнотичний діловий шум.

У цей момент повітря здригнулося. На горизонті небо взялося маревом — прийшла Хвиля.

Дін інстинктивно вчепився в мармурові перила, очікуючи, що балкон зараз перетвориться на пил, а місто внизу — на марення божевільного архітектора. Він приготувався до криків, до метаморфоз, до того, що камінь потече, як віск. Але нічого не сталося. Тільки статуями на дахах пробігло ледь помітне сріблясте сяйво, немов розряд статичної електрики, а Живий Метал у плечі Діна на секунду відгукнувся різким уколом жару, ніби впізнавши старого знайомого. Місто вистояло. Воно навіть не поворухнулося.

— Вона не діє на них, — прошепотіла Лоя. Голос її тремтів. — Або вони знайшли спосіб її приборкати, або створили тут якусь хитку, ювелірну рівновагу. Це лякає дужче, ніж сама Хвиля, Діне. Постійність у нашому світі — це аномалія. Це виклик самій природі речей.

Лоя подивилася на їхню зброю, що лежала на мармуровому столі. Пілуми та меч Діна виблискували так, ніби їх щойно нагострив і відшліфував найкращий майстер Імперії. Місто немов визнавало їх своїми й повертало речам їхню справжню, смертоносну форму.

Сніданок накрили в перистилі — внутрішньому дворику, оточеному витонченими колонами, де в невеликому фонтані хлюпалася кришталево чиста вода. Ашур уже чекав на них. Він сидів у простому дерев’яному кріслі, одягнений у легку білу туніку з широкою пурпуровою облямівкою — знаком високого статусу. Перед ним на столі лежали свіжі коржі, маслини, гострий сир і стояв запотілий глечик із холодним вином.

— Їжте, — кивнув він, не зводячи очей із сувою, який вивчав із граничною концентрацією. — У вас попереду складний день. Тіло має бути міцним, а розум — ясним.

— Ашуре, це місто… як воно виживає? — Дін узяв корж, відчуваючи, як усередині нього все ще вібрує луна минулої Хвилі. — Чому воно не змінюється?

— Ур стоїть на крові предків і мудрості І-ца, — рівно відповів воїн, нарешті поглянувши на нього. Очі Ашура були кольору сталі під дощем. — Ми не чіпляємося за механізми, які зраджують. Технології — це милиці для слабких духом. Ми будуємо з того, що вічне. Сталь, камінь і воля людини — ось єдині речі, які Хвиля не в силі змінити до невпізнання.

— Ви знайшли рівновагу, — сказала Лоя, сідаючи навпроти, — а за межами цих стін усі вважають вас божевільними дикунами.

Ашур коротко кивнув і ледь помітно усміхнувся — самими кутиками губ.

— Саме так. Вигідно бути божевільним у божевільному світі. Божевільних бояться. А тих, хто побудував фортецю всередині вулкана, — бояться подвійно.

Він відклав сувій убік.

— Завтра ваш великий день. Народ Ура жадає видовищ, які виправдають їхню віру в І-ца. Ви вбили ченців Півдня — людей, чиї тіла були ідеальною зброєю. До речі, це були мої найкращі воїни, мною особисто навчені. Тепер ви маєте довести перед обличчям Імператора і богів, що гідні своєї свободи. Ви маєте довести, що ви — не випадкові нахаби, а ті, кому судилося стати громадянами Першої Імперії. А довести це можна тільки одним способом — на Великій Арені.

Лоя повільно, з гідністю відставила чашу з водою. У її голосі прорізалися сталеві нотки.

— А якщо ми відмовимося?

— У гостя завжди є вибір, — Ашур тонко усміхнувся, і в цій усмішці не було ні краплі тепла. — Вийти на пісок як вільні люди, зі зброєю в руках, або спуститися в шахти під кратером як безсловесні раби. У першому випадку у вас є шанс на велич. У другому — ваше життя закінчиться за тиждень від важкого, отруєного повітря копалень. Вибирайте.

— Якщо ми переможемо на Арені… ми зможемо піти? — запитав Дін.

— Переможете? Ви хотіли сказати — виживете? — Ашур підняв брову.

— Ні, пане Ашуре. Саме — переможемо, — відрізала Лоя, дивлячись воїну прямо в зіниці.

Ашур на мить завмер, немов оцінюючи вагу її слів.

— Так, звісно. Ви зможете піти й, щиро кажучи, отримати гідну винагороду за ваш виступ. — Він завагався. — Знаєте, ваш погляд наштовхує мене на думку, що, можливо, ви й справді здобудете перемогу. Це було б украй… цікаво. Такого не траплялося вже багато років.

Після сніданку Ашур дозволив їм прогулянку під наглядом.

— Візьміть це, — він протягнув два довгих, товстих плетених шнури яскраво-червоного кольору. — Пов’яжіть на передпліччя. Віднині ви — почесні здобувачі Арени. Жителі ставляться до вашої відваги з належною повагою, це дасть вам недоторканність на вулицях. Крім того, дуже рекомендую зайти у квартал зброярів.