Розділ 6. Ціна довіри

Пустка зустріла їх спекою та невпинним гулом. Місце стоянки літунів нагадувало гігантське гніздо комах: десятки дирижаблів погойдувалися на прив’язі, їхні пузаті боки були розмальовані яскравими клановими візерунками. Маленькі бородаті чоловічки в шкіряних шоломах снували всюди, перетягуючи пакунки й оглашаючи повітря криками на дюжині наріч.

— Дивлячись на них, важко повірити, що це «еліта логістики», — прошепотів Дін, поправляючи гладіус, який так незвично холодив стегно.

— Не суди з обгортки, — відгукнулася Лоя. Вона несла свої пілуми в чохлі, але її рука завжди була за пару сантиметрів від ременя.

Капітан літунів, якого звали Бомбо, виявився істотою кулястою і надзвичайно радушною, проте природну жадібність у маленьких очках було не приховати. Його борода була заплетена в тугі кіски, а погляд світився такою фальшивою доброзичливістю, що Дванадцятий негайно сховав решту золота глибше в корпус.

— До гір? До імперців? — Бомбо затрусив головою. — О, це коштує дорого! Дуже дорого! Імперці — народ суворий, вони не люблять гостей. Дуже небезпечно прилітати до них не під час великого базару, можуть і вбити.

Дін мовчки показав злиток золота. Бомбо важко ковтнув, облизав губи й простягнув ледь тремтячу руку.

— Справжнє золото? — з недовірою запитав він. — Звідки?..

Але, зустрівши крижаний погляд Лої, миттєво оговтався.

— За хороший «внесок» ми скажемо, що ви наші нові охоронці.

Дванадцятий із мученицьким виглядом провів поглядом черговий злиток. Бомбо куснув метал, задоволено хмикнув і вказав на свій флагман — дирижабль «Джміль».

Політ був напрочуд спокійним. Пропелери мірно оберталися, гнані мускульною силою літунів у трюмі. Дін стояв біля борту, дивлячись, як унизу пропливає мертва земля.

— Дивно, — сказав він Лої. — Тут, нагорі, здається, що Хвилі взагалі не існує. Тільки небо і вітер.

— Це ілюзія, — тихо відповіла Лоя. — Хвиля — це не погода. Це правила гри або чиясь божевільна примха. І ми зараз летимо прямо в лігво тих, хто ці правила навчився обходити.

Дін дістав гладіус:

— Непогано б хоч пару прийомів опанувати.

Лоя чарівно усміхнулася:

— Любий, у тебе космос підривати чудово виходить і стріляєш ти непогано, але рукопашну залиш професіоналу.

— Не подобається мені все тут, занадто гладко пішло, — промовила дівчина, підсуваючи ближче пілуми. — Треба бути напоготові.

Дін із сумнівом подивився за борт на сірий краєвид пустки:

— У разі чого втекти не вийде, зависоко.

Лоя поцілувала його в щоку:

— Навіщо тікати? Ми їх просто вб’ємо.

— А ти, я дивлюся, на зайве людинолюбство не страждаєш, люба.

— Це в мене сімейне, — усміхнулася дівчина.

Дванадцятий у цей час намагався заговорити з ченцями-південцями. Ті сиділи непорушно, наче кам’яні статуї.

— Шановні, як вас там? Можете просвітити недоученого дроїда?

Ченці не відповідали. Їхні очі були прикриті, але Дін помітив, як вони синхронно повертають голови на кожен різкий звук.

Передгір’я зустріли їх холодом. Плато, на яке опустився «Джміль», було викладене масивними кам’яними плитами. Біля краю майданчика стояли імперці — високі, широкоплечі люди в сегментованих обладунках, які виглядали так, ніби їх щойно доставили зі школи гладіаторів.

Капітан Бомбо зіскочив на землю і зачеберяв до центуріона. Вони про щось довго шепотілися, позираючи на гостей.

— Щось мені це не подобається, — Дін поклав руку на руків’я меча. Живий Метал усередині нього раптом запульсував, подаючи сигнал тривоги.

Бомбо повернувся, сяючи ще яскравіше, ніж раніше.

— Все гаразд! Вони згодні вас прийняти. Тільки… — він зробив паузу, — за правилами Імперії, гості мають здати «зайве».

— Яке ще зайве? — нахмурилася Лоя.

У цей момент доброзичливість злетіла з капітана, як стара луска. Він плавно відійшов за спини своїх ченців. Ті мовчки встали в бойові стійки й вже було кинулися вперед, як у повітрі свиснув пілум, і один із нападників застиг із пробитою наскрізь головою. Легкий крок убік, витончений, майже невидимий рух — і другий важкий дротик перекочував у лоб іншого ченця. Обидва деякий час стояли як статуї, а потім разом рухнули за борт.

Центуріон махнув рукою, і на палубу застрибнули солдати з сітками. Лоя рухалася блискавично, з боку це нагадувало танець. Короткі випади, вивірені рухи й хрускіт кісток. Бомбо з жахом спостерігав за цим танцем смерті, вхопившись за бороду.

Центуріон задоволено усміхнувся і сам застрибнув на борт. Легким рухом вибивши меч із рук Діна, він спокійно почав наступати на Лою, відбиваючи її блискавичні атаки. Коли відступати їй стало нікуди, він вклав меч у піхви й промовив:

— Твоя майстерність вражає, давно такого не бачив. Здавайся, ти гідно билася. Ти і твій супутник не будете полоненими. Ви будете гостями. Моїми гостями, я даю слово.

Лоя випрямилася, піднявши голову. Вона розуміла, що програла. Дівчина мовчки протягнула пілум переможцю.

— Ні, залиш собі, — сказав воїн. — Ви гості, пам’ятаєш?

Бомбо, кланяючись, підійшов до воїна:

— Сподіваюся, наші домовленості щодо торгових пільг у силі?

Центуріон презирливо подивився на товстуна і кивнув.

— Відійди, — кинув він, — не хочу забруднитися.

Капітан задкував, кланяючись, поки не вперся в борт. Воїн мовчки вказав Діну та Лої на трап і, байдуже переступивши через тіла своїх солдатів, зійшов першим.

— Наш дроїд піде з нами! — голосно сказала Лоя.

Воїн обернувся:

— Ні. Тут немає місця технологіям, це всі знають.

Він звернувся до капітана:

— Вважай дроїда премією.

Бомбо схилився в глибокому поклоні.

— Не кидайте мене! Я не хочу стати іржавим тостером! — заголосив Дванадцятий.

— Зараз немає вибору, — з гіркотою сказав Дін. — Ми знайдемо тебе. Поки ти на дирижаблі, у тебе є шанс.

Лоя і Дін, зберігши зброю, зійшли на плато. З обох боків стали воїни, і процесія рушила за центуріоном. Дванадцятий застиг біля борту, проводжаючи їх поглядом.