Розділ 2. Чи може бути таке?

— Ти залишаєшся, Дванадцятий. І це не обговорюється, — Дін застібав ремені похідного спорядження, не дивлячись на дроїда. — Ми летимо в місце, де час жує реальність і випльовує її назад. Ти — ходячий комп’ютер. Тебе або перетворить на купу іржавих цвяхів, або на тостер із самосвідомістю, або взагалі на дерев’яну статую.

— Господарю Дін, ваша недовіра до моїх захисних протоколів образлива навіть для калькулятора, — Дванадцятий стояв у дверях шлюзу, склавши маніпулятори на грудях. — До того ж у вас є Живий Метал. Давайте запитаємо в нього, чи може він мене захистити чи ні. Я впевнений, що він захистить і мене, якщо ми будемо поруч. До того ж, навіть якщо я стану дерев’яною статуєю — це буде найкраща статуя на планеті!

Лоя, мовчки спостерігаючи за перепалкою, підійшла до дроїда. Її права рука на мить затремтіла сріблястою ряб’ю. Тонка, ледь помітна нитка Живого Металу з її долоні обережно, ніби з острахом, доторкнулася до лакованого корпусу Дванадцятого і безслідно пірнула під обшивку плечового суглоба.

Дроїд здригнувся. Його окуляри на секунду спалахнули яскраво-блакитним.

— О… — видихнув він. — Я відчуваю… дивне поколювання і якесь умиротворення. Отже, ось на що це схоже! Незвично і навіть приємно.

— Це зв’язок, — коротко сказала Лоя, прибираючи руку. — Метал визнав тебе частиною «своїх». Якщо Хвиля вдарить, він утримає твою структуру. Але якщо ти почнеш перетворюватися на статую — не кажи, що я не попереджала.

— Звичайно, пані Лоя, я розумію всі ризики, але відпустити вас не можу. До того ж можуть з’явитися несподівані можливості…

— Ти все про своє, — усміхнулася Лоя.

— Ризикнемо, — буркнув Дін, махнувши рукою. — Запригуй.

Політ пройшов у гнітючій тиші. Спуск до планети нагадував падіння в калейдоскоп: хмари змінювали колір від попелясто-сірого до отруйно-рожевого. Вдалині промайнув якийсь літальний апарат, схожий на дирижабль, якого супроводжували літаки дивного вигляду. Дроїд збільшив зображення й авторитетно заявив:

— Ці апарати в принципі літати не повинні. Дуже дивно.

Вони приземлилися на околиці невеликого містечка. Вийшовши з корабля, Дін завмер. Місто виглядало як марення божевільного архітектора. Готичні шпилі зі скла й бетону сусідили з глиняними хатинами, прикрашеними сонячними батареями. Біля сплетеної з вербових прутів халупи стояв блискучий глайдер. Звідкись лунала цілком мелодійна музика. По вулиці, похитуючись, ішов здоровенний детина в величезному капелюсі з плюмажем, у якійсь плямистій формі й при шпазі.

— Миленька обстановка, — прокоментувала Лоя.

— Змішання епох у найвульгарнішому виконанні, — додав Дванадцятий, бридливо обходячи калюжу, в якій валявся уламок мікросхеми й старовинна підкова.

Вони попрямували до найближчої будівлі, над якою гойдалася вивіска з намальованою кухлем і схрещеними мечем та автоматом. Біля закладу спокійно стояли мотоцикли, коні й навіть якийсь апарат вертолітного типу. У таверні було людно. За грубими дерев’яними столами сиділи люди: хтось у кірасах, хтось у комбінезонах хімзахисту, хтось і зовсім в одязі, зшитому зі шкур. По залу снували маленькі дроїди, розносячи їжу й напої. На стінах висіли мушкети поряд із плазмовими різаками.

Раптом повітря загусло. Дін відчув знайомий «укол» Живого Металу.

— Хвиля! — тихо сказав він, притискаючи Лою до себе й хапаючи Дванадцятого за плече.

Тонка нитка вислизнула з руки Лої й увійшла в суглоб дроїда. Він здригнувся, колір його корпусу на мить змінився з синього на потертий іржавий і повернувся до початкового стану.

— Я… я все ще живий, — здивовано промовив Дванадцятий. — Яке полегшення.

Світ на мить втратив чіткість. Дін побачив, як кухоль у руках сусіда перетворився на вишуканий скляний келих, а потім на пластиковий стакан. Сама таверна здригнулася: кам’яна підлога стала паркетом, а потім знову каменем. Пробігаючий повз дроїд-офіціант зупинився й почав швидко іржавіти, але за мить іржа зникла, його корпус заблищав новими пластинами. Дроїд задоволено дзенькнув сервоприводами й як ні в чому не бувало рушив далі.

— Це було… по-вашому, напевно, боляче, — прокоментував Дванадцятий. — Дякую, маленький друже, — звернувся він до маленької нитки Живого Металу. Та на секунду сплела в повітрі крихітну фігурку самого дроїда, яка вклонилася й зникла в руці Лої.

Дін підійшов до бармена, який флегматично витирав стійку брудною ганчіркою.

— Давно тут такі «припливи»?

— Двічі на день, як за розкладом, — буркнув той. — Але сьогодні Хвиля зла. Кажуть, на місто армія йде із заходу. Чули?

— Це, мабуть, з ними летять якісь конструкції? — поцікавився Дванадцятий.

— Так? — здивувався бармен. — Ну, якщо й летіли, то вже не летять, — розсміявся він. — Після такої хвилі зазвичай усе, що літає, вже не літає.

І він розсміявся ще голосніше своїй жарті.

— А ви не місцеві, як я бачу? Налити чогось?

— Мені пива, якщо є темне, а моїй супутниці вина — тільки хорошого. Є щось гідне?

Бармен усміхнувся:

— Жартуєте, пане.

Він дістав вкриту віковою пилюкою пляшку.

— Найкраще, витримка більше тисячі хвиль.

Він налив у гарний келих. Лоя обережно пригубила й усміхнулася:

— Так, цілком гідно.

Пиво виявилося теж краще за всякі похвали, і Дін з вдячністю кивнув бармену.

— Чим платитимете, панове? — поцікавився той.

Бачачи замішання Діна, Дванадцятий поклав на стійку маленький злиток золота:

— Цього достатньо.

Бармен з недовірою взяв злиток і спробував на зуб.

— Ти диви, справді справжнє золото. За цей злиток я можу дати вам на тиждень найкращу кімнату з обслуговуванням. А то здачі в мене все одно немає.

Дроїд уважно подивився на нього:

— Полірування корпусу й сонячні батареї входять, сподіваюся, у вартість?

— Звичайно!

У таверні почалося ворушіння. Відвідувачі, дізнавшись новину про наближення ворожих сил, ніби за звичкою почали озброюватися. Один діставав з-під столу кулемет, інший заточив меч. Здоровенний детина в капелюсі розглядав величезну шпагу зі словами: «Ну, такого в мене ще не було», і пару разів доволі професійно зробив випади.