Розділ 1. Світ Парадокса

— Вогонь! — Командир махнув рукою. Гармати виплюнули снаряди. Від товстих стін замку полетіли уламки кладки.

— Заряджай!

— Нічим заряджати! — крикнув закіптявілий бомбардир. — Усе відстріляли!

— Та щоб вас усіх… — із досадою кинув командир, знімаючи шолом.

— Ваша вельможність! — до нього біг вістовий. — Ядра підвезли!

— Які до біса ядра? Хіба ядром проб’єш такі стіни? Мені снаряди потрібні, 155-міліметрові! — Він глянув на наручний годинник. — До хвилі залишилося пів години! Мені що, пікінерів знову на кулемети гнати? На м'ясо?! Так не напасешся м'яса цього!

Вістовий стояв, перелякано кліпаючи очима.

— Йди, ідіоте, а то випороти накажу!

— Так, ваша вельможність! — вістовий розчинився в натовпі солдатів.

— Ідіоти якісь у штабі сидять, — лаявся командир. — Зв'язок мені, швидко!

Зв'язківець із рацією за плечима вже біг, простягаючи слухавку.

— Говорить майор Дітріх, дайте командувача… Пане командувачу, я не можу йти на штурм без нормальної артилерії!

Довго слухаючи крики, що доносилися зі слухавки, майор тільки морщився.

— Вас зрозумів.

Віддавши слухавку, він потер вухо.

— Чорт, ніби наплював у вуха. Горіть ви всі в пеклі! Пікінери, на штурм! — крикнув він, надягаючи шолом. — Змінюємо гармати, ядра зі шрапнеллю!

Бомбардири вправно відтягували одні гармати, замінюючи їх іншими. Раптом міст через рів почав опускатися, і з воріт замку висипала кавалерія. У повітрі блищали мечі, шаблі та наконечники пік. Перші лави вершників прорвалися крізь редути, зім'явши передові позиції, і летіли на пагорб.

Майор схопив шолом:

— Не встигли трохи. Ну, зараз буде фарш.

Вихопивши меч, він побіг до другої лінії, де вже готувалися мушкетери. Перший залп зніс чоловік двадцять, але решта навіть не звернули уваги — їхньою ціллю була артилерія. Самотньо торохтів кулемет, але він не міг упоратися з цією лавиною. На позиції полетіли гранати, почулися часті вибухи.

Майор Дітріх лежав на землі, з подивом дивлячись на довгу піку, що пробила нагрудну пластину обладунку. Він подивився на годинник: до хвилі залишалося кілька хвилин. Гірко посміхнувшись і захлинаючись кров'ю, він подумав: «Добре час розрахували, сволоти…» — і заплющив очі.

Дін нудьгуючи сидів у майстерні на базі Десятого світу. Було тихо. Незвично тихо. Спорожнів ангар, залишилося всього кілька кораблів, дроїди блукали між ними, скоріше імітуючи діяльність. Лоя сьогодні вирушила у свій світ, і Дін страшенно сумував. Кам'яний кулон у вигляді кинджала став зеленим, нагадуючи, що кохана далеко.

З пальця виросла тонка нитка живого металу і почала плести в повітрі кумедну пику.

«Тобі теж нудно, друже?» — подумав Дін і, отримавши легкий внутрішній укол, підвівся.

— Так, ти правий, треба щось корисне зробити.

Живий метал кивнув пикою і сховався назад.

— Гей, Дванадцятий, ти де?

— Я тут, господарю Дін, — почувся голос з-за спини.

— Чорт, налякав!

— Я тут від самого ранку сиджу, кошториси рахую, — тихо промовив дроїд.

— Ну і як наші вкладення?

Дванадцятий закрив екран.

— В принципі, непогано. Перша черга курорту буде запущена якраз до початку сезону. Персонал набраний переважно з Другого світу — вони найвиконавчіші. Все чудово, господарю Дін.

— Нудно мені.

— А ось мені — ні. Ви довірили мені свою частку награб… заробленого, але самі не берете участі.

— Та не розбираюся я в цих твоїх кошторисах!

— А варто було б. Дорослий ніби індивід, — саркастично додав дроїд.

Дін приречено махнув рукою.

— Треба б злітати за золотом, там ще можна наколупати.

— О! Ось я і полечу! — зрадів Дін. Хоч якась різноманітність.

Взявши команду ремонтних дроїдів, Дін вирушив до Сатурна, на місце загибелі посольського флоту Дев'ятого світу. «А Дванадцятий непогано попрацював», — подумав Дін, дивлячись на порожні скелети розібраних уламків. Але дещо все ж таки вдалося знайти — майже неушкоджений рятувальний бот, викинутий вибухом у кільце крижаних брил.

На зворотному шляху в рубці з'явилася голограма Кімі.

— Здрастуй, мій юний друже, — як завжди тихо промовив він.

Дін здригнувся.

— Ось що мені завжди у вас подобалося, то це здатність з'являтися раптово.

Кімі посміхнувся:

— Мій…

— Так-так, юний друже, — поморщився Дін. — Запрошую вас із Лоєю до себе, скажімо так, з офіційним візитом. Якщо чесно, є дуже важлива розмова.

— Цікаво, на яку тему?

— Потрібна ваша допомога. Сам я, на жаль, зневірився вирішити одну проблему.

— Добре, ми зв'яжемося. Я зараз трохи…

— Мародерствуєш? — усміхнувся Кімі.

— Ну, у кого власна Структура, а хто в полях на хлібець заробляє.

— Так-так, я розумію. Молода красива дружина, потрібно докладати зусиль. Історія стара, як я!

Кімі засміявся, і голограма зникла.

— От же всевидющий пройдисвіт… — пробурчав Дін. — Ладно, тримаємо курс додому. З ким я взагалі розмовляю?

Лоя зустріла його на базі у чудовому настрої. На ній була яскрава туніка, волосся заплетене у маленькі кіски.

— Люба, тебе не впізнати.

— Так, мене добре зустріли. Дуже просять очолити Верховну раду, але я поки не погодилася.

— Дарма. Треба погоджуватися. Переберемося у твій світ, будемо вечорами дивитися жертвопринесення… ну, як ви любите.

— Дурень! — Лоя стукнула його по плечу. — Немає більше тих ритуалів. Але заради тебе я можу попросити демонстрацію.

— Люба, немає нічого кращого, ніж вирвати комусь серце на заході сонця, правда? Але краще не варто. Нас, до речі, запросив Кімі. У нього якась нерозв'язна проблема.

— Та не може бути, — съязвила Лоя.

— Старшим треба допомагати, — повчально сказав Дін. — Це ти на що натякаєш?

— Ні на що, не подумай нічого поганого. До речі, якщо потрібна допомога з твоїм світом — звертайся…