11. Інститут Сонця.

   Фелікса тихо-мирно перепризначили директором заводу, Каледіна без усяких проблем оформили мером міста Інтал, а все інше вирішували вже самі інтальці, як це і було в них раніш, в іншому світі, на іншій планеті, так нескінченно далеко й одночасно близько. Перехідники вже нікуди не намагалися "скакати", вони чітко знали, що нічого не вийде,  що шустання по багатомірності закінчилися, і продовження не буде. А особливо була цьому рада я, тому, що перестала, нарешті,  боятися залетіти ненавмисно куди-небудь у паралельний світ. У сибірському Інталі навколо були всі свої, ми жили дружно, весело  і щасливо, часто їздили по світі, смітили грошима, дивилися всі визначні пам'ятки і відпочивали в самих  екзотичних місцях планети. Але наш Інтал був краще всіх, найдобріше і послужливе місто у світі. Мені іноді здавалося, що місто - жива істота і дуже нас любить і піклується про нас.

     Наше місто стало туристичною Меккою, його відвідували сонми туристів, у нас проводилася безліч симпозіумів, з'їздів і інших збіговисьок учених, політиків і бізнесменів. Рада Інталу заснувала власне турагенство, що і продавало путівки на Інтал усім бажаючим, строго по черзі і зовсім не дорого. Багато вчених з усього світу приїжджали в Інтал пожити і попрацювати, і  по світі пішов поголос, що Інтал допомагає розв'язати будь-яку наукову проблему. Просто потрібно правильно поставити запитання самому собі ввечері, перед сном. А ранком у голову сама приходить ідея, як розв’язати ту чи іншу проблему, і справа зрушується з місця.

    Ще пішли поголоси, що Інтал лікує, і полчища хворих і увічних потягнулися в Інтал. Отоді то і пригодилися висотки -"готелі" з їх невеликими квартирками! Адже практично всі інтальці поступово переїхали в котеджі, оцінивши переваги життя в них, а у квартирах жили тільки старі і молодь без родин. Безліч людей хотіли б оселитися в нас на постійне проживання, але цього робити було не можна. Інтал не безрозмірний, всіх землян умістити не зможе, а от пожити в ньому місяць-другий має право кожен житель нашої планети.

    А Фелікс був щасливий на своєму заводі, але поки не налагодив випуск антигравів. Коли виробництво запрацювало, як годинник, і коли новенькі антиграви почали сходити з конвеєра ритмічно і без затримок, мій Фелікс почав байдужіти до заводу. Адже він був не керівник, він був дослідник. Але я з цього отримала певну користь. В той час ми з Філею об’їздили чи не весь світ, а якось, відпочиваючи на  Ібіці, "спрограмували" собі донечку - щоб Дані не сумно було одному. А Філя мій почав задивлятися на сонце. Стане так у саду, долоню до чола приставить, і дивиться  на сонечко годинами.

   -  Чого ти дивишся, чого дивишся! Здумай тільки мені туди пертися! Ікар, мухою недоїдений! Не забувай, Фелікс, тобі тридцять п'ять, і в тебе двоє дітей! - бурчала я. 

   -  Дюдюля, не лайся! Ти прекрасно розумієш, що таке от таке джерело енергії для людства. На чому ж воно працює, цікаво?

   -  Нашими мізками  цього не зрозуміти! Якби  наші боги  хотіли, чи могли передати нам ці знання, то вони це б уже зробили. Ми, мабуть, ще занадто дурні, щоб освоїти це джерело енергії,  - говорила я. 

    Але я помилилася. Через кілька днів Фелікс привів Гусара. Жив у нас один юнак, не наш, не інтальський.  А може і інтальський, він сам не знає. Кликали його Інокентій, він дійсно був гусаром, але тільки дуже давно, більше двохсот років тому.  Він, як і Лідія Федорівна, відскочив у паралельний світ у хвилину смертельної небезпеки, в бою, коли черкеська шашка просвистіла в нього над головою.

    Він одскочив убік , покотився з коня  і зупинився в ... сніговому заметі. Навколо була засніжена рівнина  замість зелених гір і  цілковита безмовність  замість гарячого бою.  Мороз був настільки сильний, що Кеша  замерз дуже швидко. Отямився він тільки у нас  в Нью-Інталі,  разом з усіма, у маленькій квартирці у висотці над озером. Де він провів останні двісті років - поняття не мав. Імовірніше всього, він так і пролежав у свіжозамороженому вигляді, поки його не знайшли наші боги.  Нікого з них він не бачив, і останнє, що пам'ятає - це безмежна і безмовна засніжена пустеля.

    Отож, Кеша захотів працювати сантехніком, його вражали побутові зручності інтальських будинків, і він хотів розібратися, як і чому воно все працює.  Крім того, він учився в школі, але не разом з дітлахами, а сам, там він тільки брав підручники  й іноді задавав питання вчителям.  А Фелікс одного разу у неділю повів Даню на озеро купатися, і по своєму звичаї, розглядав сонце. До нього і підійшов Кеша і запитав:

   -  Фелікс Борисович, ви що так сонце уважне розглядаєте, цікавитеся?

   -  Та от не дає воно мені спокою, таке джерело енергії! Я впевнений чомусь, що це вічне сонечко. Так хочеться довідатися, як воно працює, на яких фізичних принципах, і як побудувати таке ж! Ех,  нам  би  таку дарову енергію, то ми б перевернули весь світ.

   -  До речі, я ним саме зараз  і займаюся, - сказав Кеша,  а Фелікс витріщив очі.

   -  Річ у тім, що сонце входить у мої обов'язки головного сантехника міста, - продовжив Кеша зі сміхом. - Мені ніхто такого завдання не давав, я це сам поступово зрозумів, працюючи сантехніком. Адже сонце, це теж побутова зручність, нарівні з  унітазом чи душем.  У всякому разі, Місто так вважає. Я коли чогось не можу зрозуміти,  у роботі припустимо системи  очищення чи обігріву і думаю над цим, то в мене в голові з'являється відповідь, начебто б у голові лежить якась книга, а я намагаюся її прочитати. Тільки книжка начебто  іноземною мовою, і вона не може зрозуміти, як мені пояснити, щоб до мене дійшло.

   -  Ти, Кеша, хочеш сказати, що Інтал дійсно дає відповіді на різні запитання? І що вчені не самі розв'язують свої проблеми, а дійсно одержують підказки? - запитав Фелікс.

   -  Я впевнений в цьому! Я ж абсолютно нічого не знав ні про електрику, ні про радіохвилі, але дещо в роботі всіх цих приладів я зміг для себе зрозуміти. Місто ухитряється пояснити свої таємниці навіть самому останньому профану, варто тільки задавати питання.