До розподільника ми їхали на антиграві. Мама боялася в нього залазити, дуже вже незвично виглядало ця чудернацька споруда, що тихо висіла в двох метрах від землі, ні на що не спираючись. Але хуртовина мела така, що більше нічим до розподільника добратися було неможливо. Ми закинули речі всередину, а потім два пілоти затягли і нас усіх.
У великому залі розподільника все було зовсім по-іншому, ніж раніш. Три вагончики стояло посередині залу, періодично який-небудь з них починав рухатися на декілька метрів вперед, чи на декілька метрів назад. Вірніше, вони не "їздили", вони "коротшали" на два метри. З того боку, куди вагони "коротшали", були побудовані три цегельні стінки, трохи більше по розміру, ніж вагончики. На цих стінках над вагончиками висіли таблички "Джанарид", "Земля 1" і "Земля 2". Під кожною табличкою був екран, на якому висвічувались цифри від 1 до 30. Коли на якому-небудь екрані з'являлася цифра 10, то екран починав мигати і пищати.
- Ой, яка краса! Та це ж просто вокзал між світами! - вигукнула я. - Фелікс, а навіщо ви стінки на дірки поставили?
- Не на дірки, а трішки за ними. Розумієш, Діана, площина переходу дуже делікатне місце, бажано не тривожити його без причини з нашого боку, а то діра може в кращому випадку спотворитися, а в гіршому - не в той світ привести.
Мама зайшла і заглянула за одну зі стінок, після чого запитально подивилася на мене.
Але тут у розподільник ввалилася юрба люду, принісши із собою холод і свіжий запах снігу. Вони тягли якісь шухляди і вузли і стали укладати їх у вагончик з написом "Земля 2".
- Швидше, швидше, Капустін! Дивися, три хвилини залишилося, де твій другий прилад? - кричав хтось.
Капустін прожогом кинувся в коридор і через хвилину повернувся, засапавшись, з якимсь баулом. Його швиденько зажбурнули у вагончик, що вже почав рухатися на "Землю 2". Від юрби відокремився Каледін і, посміхаючись, підійшов до нас.
- Здрастуйте, пані Величко, пані Ломінська, як поживають юний наслідний князь Данило Ломінський? Ой, які ми щокаті та окаті! Привіт, Фелікс!
- Здрастуйте, дядько Сашко! У вас тут прямо міжпланетний вокзал - краса! І ніякі перехідники не потрібні, - сказала я.
- Ой, Діана, от ти собі чудово уявляєш, наскільки я щасливий, що вам, перехідникам, не потрібно нікуди крокувати, ні в яку невідомість. Якби ти знала, скільки вашого брату пропало в межисвіті, то ти б зрозуміла, який я вантаж звалював на себе щоразу, коли намагався агітувати кожного новенького в перехідники.
- Знаю, дядько Сашко, знаю, - сказала я. - Слава богу, що "дикі стрибки" між світами закінчилися.
- А все завдяки тобі! Як тільки ти до нас потрапила, так все життя на Інталі різко змінилася. Маргарита Максимівна, повинний висловити вам подяку, за дочку!
- Спасибі! - розрум'янилася мама. - Ви хотіли сказати, що з приходом моєї дитини до вас у вас все полетіло шкереберть? Це вона вміє! Навколо неї чомусь завжди відбувалася безліч самих несподіваних подій.
- Мама, ну яка я дитина? - почала було бурчати я, але тут, з дірки на Джанарид виїхав вагончик, вантажений двома джанхами, одягненими в миленькі такі зелені комбінезончики 120-го розміру з білою хутряною опушкою навколо хм.. . морди? обличчя? Важко сказати.
Мама моя застигла, відкривши рот. Вона то їх бачила на розписах у нашому будинку, але по картинці важко визначити розмір, а особливо, важко уявити їхній "ніжний" голосок, що нагадує трубний глас, провіщуючий кінець світу.
- Мама, заспокойся, це джанхи, вони дуже добрі і розумні, і зовсім не страшні.
- А чому вони гарчать і клацають щелепами? - тремтячим голосом запитала мама.
- Ой, та це вони просто розмовляють між собою! - заспокоювала я маму.
Джанхи з величезною шухлядою в лапах підійшли до нас і поклонилися з посмішкою. Це я знаю, що це була посмішка. А мама моя сполотніла і вчепилась у ручку коляски з Данькою.
- О, місіс Діана, місіс Мусік, містер Фелікс - вітаємо вас, - сказав один із джанхів. -Дозвольте сфотографувати вашого боя, весь Джанарид мріє його побачити.
- О, будь ласка, фотографуйте! - сказала я і підхопила Даньку на руки, він запосміхався, дивлячись на джанхів і спробував схопити одного з них за рукав, а джанхи почали тріскотіти мобільними телефонами (нашими телефонами!), фіксуючи цей важливий для історії момент. Потім вони розкланялися і потягли свою шухляду до виходу з розподільника.
- Фелікс, а що, вони вже не засинають при переході? - запитала я.
- А, я тобі не говорив? Уже ніхто не спить. Спочатку наші мужики почали шугати нишком, поки Каледін не бачить, а потім у відкриту стали переходити, не реагуючи на його крики. Та й все нормально - ніхто нікуди не пропав, ворота між світами працюють справно.
- Нє, ні я, ні Данька, ні мусік так на Землю не підемо! Ми всі заснемо, бачила я цю нескінченність світів, у труні й у білих тапочках! З мене досить! - заволала я.
- Ага, на молоці обпеклася, і на воду дуєш! Мадам велика перехідниця, та ви дивіться, не вкакайтесь тут від страху, - насміхався Фелікс.
- Філь, я тебе попрошу припинити ідіотські жарти на цю тему. Ти краще б на себе подивився, який ти був після блукань по світах!
- Здаюся, здаюся, звичайно, ми вам зараз закондубасим снодійного й у кращому вигляді подамо на блюді на Землю!
От так і закінчилася моя інтальська епопея, ми з Данькою поки що влаштувалися в мами, у Кременчуці, а Фелікс то стирчав у Москві, документацію затверджував, те мотався по Сибіру, місце для антигравного заводу вибирав. Батьки возилися з Данькою, він був цілком зайнятий кішкою, а я віддавалася вишуканому відпочинку в рідному домі, самому безтурботному і безхмарному, котрий тільки може бути. Після моїх крутінь по Інталам я ніяк не могла знову стати сама собою, тим безстрашним, відчайдушним дівчиськом, якою була раніш.
Відредаговано: 31.07.2022