6. Шастання на Джанарид.

   В залі розподільника діялося щось незрозуміле.  Всі столи були зсунуті під стіночку, посередині юрбилася купа народу,  і серед них Фелікс. Вони витягали з нізвідки мотузку.

    От із порожнечі потихеньку вилазить якась коробка, прив'язана до  цієї мотузки. Мужики тягнуть її, як тільки вона від'їхала на метр від "діри", відв'язують і відразу розпаковують.  Там були аркуші Джонового паперу, пописані його карлючками і якісь коряві креслення.  Гонець забирав папери і біг на завод, а в коробку вкладали чистий папір, ручки, олівці і лінійки, смикали мотузку три рази, і коробку починало затягувати назад у порожнечу.

    Фелікс погано стояв на ногах, його похитувало, він часто моргав  червоними, сльозавими очима.  Бажання дати йому у вухо кудись випарувалося. Я закричала, як різана:

   -  Феоктістов, ти що, не бачиш, що Фелікс зараз знепритомніє! Негайно давай нам машину, ми їдемо додому!

   -  Йьо!  - тільки і сказав завгар Феоктістов, глянувши на Фелікса і почав дзвонити в гараж.

     Всі, хто були в розподільнику, теж перевели погляди з "діри" у просторі на Фелікса. Вони швиденько схопили його під руки і потягли на кушетку.  Анюта прибігла зі своїм шприцом, але я зупинила її:

     -   Аня,  заради бога, нічого в нього не коли, він просто дуже втомився, поїсть, відіспиться, і все пройде.

      Я побігла на кухню, схопила підніс смаженої риби, зібрала кханські подарунки, а тут і машина підкотила. Мужики занесли Фелікса в машину вже хропущого.   Всю дорогу в наш палац він спав, але коли машина зупинилася, прокинувся. Всього тільки півгодини сну, але у Фелікса вистачило сил помитися, і навіть трішки поїсти. Говорити він не міг, очі його раз у раз затуманювалися, і я, побоявшись, що він засне прямо за столом зі шматком риби в роті, потягла його в ліжко.  Він упав поперек ліжка, ще в польоті почавши хропти. Бідолаха, йому теж дісталося. Він, напевно, не спав усі ці два місяці, поки мене шукав.  Я  теж примостилася біля нього і ми, всі втрьох, заснули.

     Фелікс спав дві доби. А я зрозуміла, як непросто далися йому пошуки мене.  Він кричав уві сні, тяг уявлювані мотузки, скреготав зубами. Я гладила його по голові, шепотіла: "Тихо, тихо, все добре, ми вдома, заспокойся, Фелікс, все добре". Він посміхався, не відкриваючи очей,  обіймав мене міцно і знову спав тихо якийсь час.  Потім знову починав кричати, кудись стрибати і скреготіти зубами, а я його знову заспокоювала. Ми з Данькою готували, їли, купалися, гуляли трішки біля будинку, знову спали, а тато наш все спав і спав, я вже навіть почала боятися.

     Але от заглядаю в спальню, а Фелікса там немає! О Господи! Та він у туалеті!

   -  Ой, Дюдюля, ледве не лопнув, ледь зміг прокинутися.

   Фелікс вийшов з туалету скуйовджений і трохи опухлий, але вже майже рум'яний і свіжий, хоча його все ще погойдувало. Він бухнувся на ліжко.

   -  Йди до мене, я хочу тебе обійняти. Я так мріяв це зробити.

   -  Не тебе, а вас, нас адже вже двоє! - гордо сказала я і вляглася поруч.

   -  Боже мій, якби  я вас не знайшов, я б не жив. Я б собі цього ніколи не пробачив.

   -  Заспокойся, заради бога, причому тут ти? Це я психічно хвора. Вірніше, ти знаєш, ніхто ні в чому не винуватий,  просто так вийшло, і давай не будемо про це згадувати. Розповідай краще, як ти заперехідничав?

   -  Ех! Навіть страшно згадувати. Добре, коротенько. Ну, я навіть не встиг тоді закрити за собою двері, як відразу ж зрозумів, що  зараз відбудеться щось непоправне.  Я прожогом кинувся назад, і навіть встиг побачити половину тебе, що зникає  в межисвіті.  В ту хвилину, кажуть,  я і посивів. Я репетував, матюкався, хапав повітря в тім місці, де ти зникла - але було пізно.   Мужики мене ледве скрутили, Анюта вкотила мені кінську дозу якоїсь погані. Далі не пам'ятаю. Загалом, опритомнів я в лікарні, в окремому боксі, прив'язаний до ліжка і сповитий, як немовля.  Часу навалом, лежу, думаю, що ж мені робити? Виходу в мене всього два -  чи заперехідничати і знайти тебе, чи повіситися.

     От у  нас до феномена перехідництва склалося таке майже містичне відношення, але ж у природі чудес не буває, ні на Землі, ні тут, на Інталі.  Це просто ще одна грань світу, невивчена і тому незрозуміла.  Є діри між світами, і в них можна провалитися, і навіть можна ходити туди-сюди.  Вірно?

   -  Вірно!  Загалом , ти підійшов до перехідництва, як дослідник, як людина від науки, - сказала я.

   -  Так, і це завдяки гамівній сорочці. Якби  я тоді був на волі - повісився б неодмінно.

   -  Фух, молодець, Каледін, що тебе тоді зв'язав,  а то жили б ми з Данькою все життя з кханами.

   -  Ага, от ще один приклад того, що кожна жаба повинна пручатися до останнього! - посміхнувся Фелікс. - Ну, загалом, я став поводитися  добре, і наші лікарі мене відпустили. Я відразу почав збирати спорядження - маленьку кульку, мотузки, снодійне, їжу, одяг, зброю - всяке таке. Потім пішов до того струмка, де я з'явився на Інталі перший раз.  Я зринув біля великого каменю, на якому саме  розташувалася загоряти Ліза, ну, ти знаєш, моя перша дівчина. Коли я зринув з води і ковтнув повітря,  то вона трохи злякалася і скрикнула. І перше, що я побачив на Інталі, це камінь і дівчина на ньому.

   -  А Ліза була дуже красива? - ревниво запитала я.

   -  Красива, але не в цім річ. Просто я чітко знаю місце, де виник - це дуже важливо в справі перехідництва. Ну, я і почав там пірнати, узявши із собою тільки мотузку, попередньо добре прикріпивши її на березі. Мені потрібно було спробувати хоча б куди-небудь перейти, щоб намацати алгоритм переходу.

   -  І довго довелося поринати? - запитала я.

   -  Ти знаєш, я вже і не пам'ятаю. Довго, дуже довго. Але я тоді був ще  в шоці, і мене гнала одна думка, що я угробив свою кохану дружину і ненародженого сина. І я пірнав, як божевільний. Та я їм, власне і був! - засміявся Фелікс. - Хтось приносив мені їжу, хтось поставив маленький намет зі спальним мішком, пам'ятаю, що кілька разів я там спав. Але взагалі, всі  спогади того періоду як у тумані. Просто щоразу, коли я зринав, я дивився на мотузку, закріплену на березі і поринав знову до знемоги.      І от зринаю я  в черговий раз, а мотузки на березі немає. І намету немає. А в руках то я  мотузку тримаю, але вона іде під воду!  І я закричав на всю округу:  "Ура-а-а!".  От так я заперехідничав.  Назад я повернувся, просто повзучи по мотузці, як павук.