1. Оце тобі стрибнула!  

   - Дінуся, дивися обережно! - мама махала ополоником з ґанку, а я бігла, спотикаючись, по дорозі. Катер відходить через десять хвилин, а бігти до причалу - п’ятнадцять! Сумку з одягом і продуктами вже забрали хлопці, а я трохи забалакалася в чаті. От паскудне заняття - до того порожнє і не потрібне, і скільки разів я собі обіцяла не витрачати час на такі дурниці, але марно! Моя любов потеліпати язиком знайшла в Інтернеті блискучі можливості до реалізації - аудиторія нескінченна і стомити її важко. Ой, потрібно додати газу!  

    Перехожі здивовано дивилися на дивно одягнену дівчину - кросівки, штани хакі, ліфчик від купальника і рушник на плечах.  Все інше було в сумці, але штани і кросівки я, звичайно ж, забула на стільці, а вночі потім комарі загризуть. Тому я надягла їх, коли, нарешті, зринула з чата, глянула на годинник і рвонула, схопивши з мотузки  рушник, бо шукати футболку часу вже не було. Наша група зібралася на два дні на острови, і пропустити цю подію я б не хотіла.

     От і причал, стоїть катер, стоїть рідненький! Ой, кінці віддають! Я ще збільшила швидкість і стрибнула через  вже майже метрову щілину між причалом та катером. Удар, я захиталася і ледь не впала, хтось підхопив мене під руку. Я пішла шукати своїх. Людей навколо щось було забагато, якісь двері, коридори, де ж палуба? На пароплав якийсь, чи що, я здуру шуганула?

    Я почала отетеріло вертіти головою. Закрила-відкрила очі. Вщипнула себе за ніс. Нічого не змінилося. Я пройшла через двері в... високе приміщення з ліпленням по стінах, з кришталевими люстрами, з величезними вікнами в кольорових вітражах. Це був  чи  то магазин, чи то кав'ярня, чи то якась установа. Вздовж стін розташувалися прилавки з різними речами - в основному одяг, продукти, далі стояли столики, за якими люди їли, а ще далі - робочі столи з телефонами, комп'ютерами,  за ними люди працювали - щось друкували, кричали в телефони і розмахували руками.

    На мене ніхто не звертав уваги. Поруч із мною товста офіціантка  поставила на прилавок тацю зі смаженою рибою і, що дивно, зі смаженими ящірками і якимись істотами, схожими на морських коників, із закрученими  в спіральку хвостами. Все це було присипано смаженою цибулею.

   - Поки-що нічого нашого не їж! -  строго сказала тітонька і попливла назад у двері, що вели явно на кухню. 

    - Та не дуже то й треба, я ящірок не їм, - здивовано сказала я.

   Але де це я,  чи то сплю, чи в мене просто дах поїхав? Я повернулася до виходу - коридор, декілька скляних дверей,  і я вийшла на вулицю. Це було місто,  велике гарне місто, навколо мене височіли будинки дивної архітектури,  прикрашені вигадливим ліпленням - листя, квіти, якісь ящірки та комахи. Вікна дуже великі, частіше також з різнобарвним склом, подекуди вони були забиті  дошками  чи металевими аркушами.

   Трішки осторонь  стояла дивна скульптура метрів до трьох висотою - два ящера,  що завмерли в танці. Вони були зроблені з зеленого напівпрозорого каменю і здавалося, що ящери зараз оживуть і продовжать танець,  такою довершеною була ця скульптура. Я нічого не думала - тільки дивилася.

   Вздовж будинків рухалася безліч люду, вони всі були заклопотані, всі щось несли, говорили по мобілкам. Одягнені вони були дуже дивно, у якийсь робочий одяг із зеленої не то тканини, не то плівки, схожої на тонку гуму. Іноді майне звичайна куртка, сорочка, светр, але рідко. Дітей не було зовсім. Я зі своїм рушником на плечах почала відчувати прохолоду. Хоча було тепло, але вітер іноді дув дуже холодний.

    Під стіною будинку я побачила грубо збиту лавку і сіла на неї. Так! От воно і трапилось! Я довго мріяла перенестися куди-небудь в інший світ, і от це й відбулося. Не можу сказати, що я від цього в захваті - якось все це  зненацька, я просто зараз до цього не готова. Ну та що ж, що трапилось, те трапилось, піду назад у магазин попрошу собі якийсь светр.

     Я повернулася в магазин і пішла вздовж прилавків з одягом. Хто тут продавець, цікаво, у кого запитати? Нікого не видно. Але от вийшла втомлена дівчина, винесла декілька таких самих зелених курток.

   -  Дівчино, вибачите, скажіть, будь ласка, а можна мені взяти в  борг якусь  куртку чи светр?

Дівчина глянула на мене.

    -  Ви, звичайно, новенька? Вам не можна нічого нашого, почекайте хвилиночку, я зараз,  - і вона сховалася за дверима. Через пару хвилин дівчина вийшла з товстим светром і футболкою.

    -  Поносиш, поки тебе не переодягнуть, потім повернеш мені - не забудеш? Мене Катя Смирнова кличуть, я тут працюю, - і Катя рушила до своїх дверей.

   -  Катя, не іди, поясни мені, куди я вляпалася, що це таке? 

    -  Не маю права, незабаром ти про все довідаєшся, - посміхнулася Катя і сховалася за дверима.  

    Я надягла Катіни речі і пішла до виходу. Потрібно уважно все оглянути - а раптом це такий цікавий сон? І я вийшла на вулицю. По-перше - небо. Небо було майже звичайне, але не зовсім, бо легкий зеленуватий відтінок порушував звичну картину. Так, а де ж сонце? Я перейшла на інший бік вулиці. Ага, все ясно!  Сонце було салатового кольору і разів у два менше, ніж на Землі. Опа, я на іншій планеті! Ну, ні фіга собі! Ніяких космічних кораблів, ніяких нуль-транспортувань, стрибнула на прогулянковий катер і опинилася на іншій планеті!

   Я спробувала відновити в пам'яті момент стрибка,  коли  ж це все-таки відбулось? Я швидко бігла, катер бачила дуже чітко,  на борті напис "Надійний". Я  відіпхнулася, пролетіла над темною водою, удар об палубу. Загалом , нічого такого, але от  під лікоть мене схопив чоловік у зеленій робочій куртці з тієї самої тканини! Тобто  приземлилася я вже тут.

   Ну, та нехай, піду, погуляю по іншій планеті, що тут і як. Я пішла по вулиці, витріщаючись на будинки і статуї.  Подивитися було на що. Кожен будинок - просто казка, така незвична розмаїтість кольорів, форм і пропорцій. Матеріал, як будинків, так і покриття між ними не зрозумілий - щось суцільне, трішки пружинить, як щільна гума, ніяких   швів чи стиків, все як відлите в одній гігантській формі. Будинки здебільшого ніжних пастельних відтінків, але деякі дуже яскраві чи багатобарвні.