Двадцять четвертий розділ

«РЕАБІЛІТАЦІЯ»

Минув ще тиждень як Надія остаточно одужала. Увесь цей час до неї приходили відвідувачі, які приносили свіжі новини. Як тільки Ярина почула, що Надія прокинулась, то одразу прибігла до неї.

— Я така рада, що ти почуваєш себе краще. А знаєш, я кожен день приходила, дізнавалася в тітки Одарки за твоє здоров’я. За той час, поки ти спала, стільки усього сталося. Пам’ятаєш той «підпал»?

Надійка закивала.

— Так от, Гаврило Панасович продовжив розслідування й здається знайшов винуватця. Але на диво його привселюдно не виявив. Цікаво хто ж це?

— Угу, — і Надійка згадала, що уві сні то був Антон, але це лише її фантазія. — Що там в нашому класі?

— Загалом спокійно, тільки от Гречаний захворів та також зліг.

— Як так?! — стривожено запитала подруга.

— Напевно змерз тоді як тебе рятував. Лікар підозрював запалення легень.

— І що ж він? Досі хворіє?

— Та не знаю, не чула поки. На заняття він не приходить. Ми його провідували в той самий день що й тебе. Виглядав він кепсько. А ще Уляна якось змінилася. Пришла нещодавно до класу і заявила, що шкодує за свій вчинок. Нам її вибачення звичайно ні до чого. Головне, щоб вона у тебе пробачення попросила. Коли ми усім класом до тебе навідувались, то Рибченко навіть слова не зронив, — скривджено повідала Ярина. — Уляна плакала. Та чи це не крокодилячі сльози?

Надія запевнила її, що вірить Уляні. Погомоніли ще трохи, а потім Яринка залишила хвору відпочивати.

Наступного дня з’явилася Уляна. Вона наважуючись зайти стоячи у дверях кімнати. Коли Надійка її побачила, то гостинно запросила пройти. Дівчина послухалась, однак виглядала нерішуче. Нарешті вона набрала побільше повітря в легені та почала квапливо говорити:

— Надію, я прийшла з миром. Не знаю чи пам’ятаєш ти, але я до тебе заходила як ти хворіла.

Надя згадала, той епізод у її сні:
— Так це було насправді?

— Ага, ти розмовляла зі мною.

— А про що?

Уляна переповіла ту їх розмову. Розповідь збігалася слово в слово.

— Я була така засмучена. Мені стало прикро і соромно за свій вчинок. Що все вийшло таким чином. Спочатку я просто сиділа біля твого ліжка і плакала, а потім ти звернулась до мене. Я злякалася, але ти говорила так усвідомлено, ніби була притомна. Після нашої короткої розмови  мені стало краще, а ти знову заснула.

— Як чудно… 

— Скажи мені, ти справді пробачила мені, як тоді говорила?

— Так-так, звичайно.

— Я несказанно щаслива. Проси в мене, що тільки душа забажає. Я твоя боржниця, — радо випалила Уляна.

— Мені нічого не потрібно. Вистачить того, що ти усвідомила свою провину. Сподіваюсь, що тепер ми не будемо ворогувати.

— Звичайно. Ця історія мене багатому навчила. Тепер я контролюватиму свою запальність і зарозумілість.

Дівчата обмінялися кількома фразами та згодом тітка Одарка провела сусідку.

В той же вечір матір розповіла приголомшливу новину за вечерею. Для всіх вона не виявилась такою незвичайною, але в Надійки викликала підозри.

— Ви пам’ятаєте бабусю Харитину? Вона жила біля бібліотеки.

— Така непоказна стара жінка? — запитав батько.

— Що зазвичай стояла біля панахідного столу в церкві? — допитувалась малеча.

— Вона сама, — підтвердила мати. Я сьогодні дізналася, що тиждень тому вона померла бідолашна.

— Як це? — вигукнула донька.

— В її віці це цілком природно, — одмовив тато. — Й молоді люди гинуть, а тут старенька бабуся.

— Просто це так дивно… Вона мені снилась.

— Оце так, — захоплено вимовили близнюки. — Розкажи.

— Ми допомагали їй дістатися кладовища, а потім її наречений… — і Надійка загубилася у спогадах.

— А хто це ми? І що за наречений?

Мати помітивши розгубленість доньки запропонувала їй відпочити, а братам наказала не засмучувати сестру.