Двадцять третій розділ

«НАЗАД»

— Щось тут не так… Ти також це бачиш? — запитав з тривогою хлопець.

— Так, — невпевнено відповіла Надія. — Пішли поглянемо, що там відбувається.

— Стій… Тут щось нечисто. Таке відчуття, ніби я сплю. Ану, ущипни мене.

Надійка виконала його прохання.

— Гей, ти чого! Боляче, — викрикнув Антон.

— Сам просив, — хмикнула дівчина.

— Здається не спимо. Тоді, що за маячня відбувається?

— Але, тепер вони зовсім зникли.

— Ходімо краще звідси, — скомандував хлопчина.

І Надійка слухняно пішла. Але ноги зовсім її не слухали. Звідкілясь узявся туман, що дедалі густішав. Невдовзі не стало видно навіть власних рук.

— Антон, ти тут? — покликала його Надійка. — Мені страшно.

— Я тут, — почувся голос десь зовсім поруч й ніби укутав спокоєм. — Не хвилюйся. Скоро туман розвіється, ти ж знаєш, — і він вклав свою долоню до Надійчиної.

І справді туман став розсіюватись з блискавичною швидкістю.

— Як це? — тільки й вимовив хлопець.

— Я не знаю, — прошепотіла від страху Надійка. — Може якась потойбічна сила?

— Не може такого бути, це все балачки. Треба подумати логічно. Але спочатку слід відійти якомога далі від цього місця.

Однак на підході до села тишу стали пронизували якісь незрозумілі звуки. Дівчинка прислухалася до них та відразу не розуміла, звідки вони й хто видає їх. Та увійшовши в межі поселення вже можна було розрізнити якісь слова.

— Ти чуєш? — запитала вона у товариша.

— Ага, — тільки пролопотів той.

— А що ти чуєш?

— Ніби мене кличуть.

— І мені теж здається, що говорять: «Надійко! Надію!». Що це означає?

Хлопець лише плечима повів. Однак потім висунув таку думку, що оскільки зараз вони підходять до його будинку, то напевно так довго ходили, що їх подались шукати близькі. Надійка поцікавилася, як їм пояснити куди поділася Харитина Михайлівна.

— Розкажемо все як на духу, — відповів Антон.

— Нас на сміх підіймуть. Ти б в таке повірив?

— Якось видно буде.

Та дійшовши до хати, вони нікого не побачили. Тепер здавалося, ніби усе село вимерло. Не чутно жодної живої душі. Навіть півнів чи собак. Несподівано, біля них показався смугастий хвостик. Це був Нявчик. Він ніби кликав їх за собою. Друзі вирішили піти за котиком. Той привів їх до старого дуба.

— Здається всі шляхи на світі ведуть сюди.

— Ага, як в казці Пушкіна: «…златая цепь на дубе том. И днем и ночью кот-ученый все ходит по цепи кругом», — згадала уривок Надія.

— Підозріло, — помітив Антон. Брови його насупились і він поринув у роздуми.

Залишатися там довго він не зміг, бо сталося те, чого ніхто не очікував. Прямо до них йшла бабуся Харитина у звичному своєму вигляді. Друзям здалося, що дійство на цвинтарі їм примарилось і вони залишили немічну стару жінку далеко від села.

— Бабусю, як ви тут опинилися? — випалив Антон.

— Не важливо. Я, діточки, прийшла вас попередити, що тут чатує небезпека. Вам скоріше потрібно повертатися назад. Це я вже стара, хвора. Моє місце тут. А вам ще  довге життя проживати. Бережіть один одного та тримайтеся як одне ціле — і вона з’єднала їх долоні разом.  

Після цього все навкруги поплило якимись плямами. Запаморочилось в голові. Земля пішла з-під ніг. І раптом так темно. Хоч в око стрельни. А потім голос матусі. Такий лагідний та стурбований:

— Донечко, миленька, прокинься, прошу.

Як не послухати — дівчина розплющила очі. Яскраве світло осліпило її.

— Що відбувається? — прошепотіла вона ледь-ледь, бо в горлі так сильно пересохло.

— Хвала Господу, вона прокинулась, — прокричала мати.

Кімната наповнилась знайомими обличчями. Тривога та втома їх правда дещо змінила. Тато, брати, бабуся з дідом, оточили з усіх боків та розпитували про її самопочуття.