Двадцять другий розділ

«В ГОСТЯХ У МИНУЛОГО»

З кожним днем ставало дедалі холодніше. Відчувався скорий прихід зими. Холодний вітер задував в димохід, ганяв останнє брудне листя та пробирав до кісток щоранку. Навкруги не залишилось ні єдиної яскравої плями. Сонце дедалі рідше виходило із насуплених хмар. Його можна було ледь-ледь побачити в тьмяному і далекому небосхилі. Частіше зранку мешканців села застигав туман. Він слідував за ними по п’ятах, а до обіду танув.  Невдовзі мала настати визначна для селища дата — день визволення від німецько-фашистських загарбників їх земель. Тож після занять Ольга Дмитрівна оголосила, що учням слід навідати ветеранів, допомогти їм у хатніх справах та підготувати подарунки власноруч. Надійка і Яринка захопилися цією ідеєю і вирішили приготувати їм пиріг для частування. Ольга Дмитрівна нагадала присутнім ім’я героїв, хоча це було зайвим. Адже в такому невеличкому селі всі звичайно знали, що дід Іван, пройшов аж до самого Берліну і мав купу орденів, також директор школи — Гаврило Панасович нагороджений орденом «Победа» й медаллю «За отвагу», бабуся Харитина під час війни виконувала обов’язки медичної сестри, а декілька ще середнього віку односельців: тітка Олена, Філімон Кирилович, Назар Іванович та Дмитро Миколайович — партизанили в ранній юності.

Тож до усіх них скоро мали навідатись наші знайомі. Найближча оселя до будинку Василюків — затишна домівка бабусі Харитини. Навесні тут буяло різнотрав’я. Весь двір був заполонений квітковою веселкою. Яких кольорів тут лишень не зустрічалось? Напевно на цій невеличкій ділянці були засаджені усі можливі види рослин. Влітку низенька будівля ледве виднілася за живою стіною. Ця самотня жіночка мала цікавого смугастого кота — Нявчика, який вважався грозою для мишей. При зборі пшениці, він частенько приходив на поле поласувати сірими хвостиками. Надійка так мріяла про котика, що неодноразово підгодовувала Нявчика, який був «птицею вільного польоту» і тинявся по всій окрузі. Тож до бабці Харитини й збиралася Надійка. Ввечері разом з Яринкою вони приготували смачний відкритий морквяний пиріг. Ще й для краси прикрасили виріб волоськими горішками.

Але наступного дня, Яринка подзвонила подрузі та сказала, що піти з нею не зможе, бо її бабуся знову захворіла. Оскільки батьки на роботі, то доглядати за нею має онучка. Надія звичайно засмутилася і через хворобу бабусі Ярини, і через те, що йти має сама. Хоча бабця Харитина приємна жінка, але відлюдькувата. Рідко її можна зустріти на вулиці. Лише в неділю, вранці на службі, в церкві.  Надія нервувала: «Як їй слід поводитись з цією пані?». А стрілки  годинника невпинно рухались вперед. Тож дівчина вирішила наслідувати їх приклад та почати збиратися. Як тільки вона вийшла із хати, то побачила біля яблуні (кого б ви думали?) — Антона.

Надійка і забула, що він напросився йти з ними, мовляв, з бабусею Харитиною в них теплі стосунки. Якось на канікулах, він допоміг їй обкопати клумбу, то після того вона частенько запрошувала його на вечірні посиденьки за ароматним лавандовим чаєм. Харитина Михайлівна колись мала колонку в газеті, тож навчала молоде покоління — Антона Гречаного, «премудростям», які тільки знала. Хлопець стояв з останніми квітками цього сезону — «синє море», обережно зібраним в невеличкий та охайний букет. 

— Привіт, — вигукнув Антон.

— Угу, — озвалася Надійка. Проблема з одиноким візитом вирішилась сама собою. — Це ти для кого? — вказала вона на букет.

— Як для кого? Звісно для Харитини Михайлівни. Давай і твій пакунок понесу, — хлопець потягнувся за пакетом із пирогом. — Що ви тут з Яриною приготували? — поцікавився він.

— Морквяний пиріг.

— А Давиденко де?

— Вона до своєї бабусі поїхала, щоб доглядати за нею, поки та хворіє.

— Святе діло, — відповів Антон. — Тоді в путь.

Стежка попетляла під їх ногами. Друзі обговорювали господарку квітучого будинку.

— Як ти гадаєш, чому вона так рідко  показується на вулиці? — допитувалась дівчина.

— Старі люди вже не так рвуться назовні, тим паче після стількох пережитих подій. Світ здається їм повним небезпек. До того ж недуги також дають про себе знати.

— Прикро, вона здається такою милою.

— Харитина Михайлівна такою і є. Я як став приходити їй допомагати, — знітився хлопець, — то зрозумів, яка вона цікава людина, скільки в неї історії запасено в скрині пам’яті. Хоч книгу бери та й пиши. Я навіть про це замислювався.

— Мені не терпиться з нею познайомитись. Ти ж представиш мене їй? – запитала дівчина.

— Звичайно, Надію.

Як тільки ці двоє опинились біля хиткого паркану, назустріч їм вийшов Нявчик. Він поластився об ногу Надійки й ніби запрохав їх увійти. Садиба була побілена, доглянута, але така низенька, що високим підліткам прийшлось зігнутися майже вдвоє, щоб увійти у двері. Однак всередині було трохи просторіше. Пахло свіжістю і засушеними травами, які звисали тут і там, зі стін і полиць. Хатина складалася з двох кімнати, але для самітної пані їх вистачало. Бабуся сиділа за рукоділлям біля вікна з білосніжними фіранками, розшитими квітковим орнаментом. Все навколо було прикрашено руками цієї майстерниці та ніби дихало оригінальністю. Наволочки та простирадла, скатертина, рушники над образами — розшиті тоненькими стежками ниток у плавні лінії стеблів і пелюсток. Надія придивилася в старечу статуру, яку раніше бачила крадькома. Маленька, сухенька жіночка, з гулькою срібного волосся, білими бровами й навіть віями, миловидне лице якої покрилось зморшками біля вузеньких губ від щирих посмішок та навколо очей, як наслідок сліз. Її очі блакитні як чисті води джерела. А погляд випромінює сховані сонячні промінчики в тих глибинах.