Двадцять перший розділ

«ПОШУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ»

Тепер світанок починався дуже пізно. Тому наша знайома мандрувала ще в темряві до будинку її товариша, якого нещодавно так образила. То був навчальний день, тож слід поспішити. Адже хлопець міг вже вирушити до школи й так вони розминуться. Однак Надійка встигла. Постукавши до вхідних дверей будинку Антона вона застала його матір. Дівчина не розгубилася і промовила:

— Доброго ранку, тітко Ганно. Я до Антона. Вибачте, що так рано, але ми не встигли вчора доробити проєкт по природі, тож домовились зустрітися перед уроками.

І хоча їй прийшлось опуститися до брехні, щоб не викликати підозри, план таки вдався. Вона потрапила всередину. Добра тітка Ганна провела її до кімнати сина. Коли двері кімнати відчинилися, Антон складав ранець.

— Сину, до тебе гостя.

Антон обернувся і помітив Надійку. Обидва трохи знітились, однак хлопець намагався виглядати невимушено.

— Ти що підеш в цих рукавицях? — побачивши знаряддя воротаря, запитала мати.

— В нас перша фізкультура, — втрутилась гостя.

— Добре, — зітхнула жінка.

Коли двері за нею зачинилися, якийсь час стояла мертва тиша. Нарешті Надійка наважилась розпочати розмову.

— Розумію, що зараз я остання людина, яку б тобі хотілось бачити. Мене дуже переймає те, що сталося. Я так винна перед тобою, і хочу хоч якось загладити провину, — після цих слів вона протягнула йому пляшечку з розчином.

— Що це? — з відтінком підозрілості вимовив хлопець.

— Не переживай, чорнил в мене більше не лишилося, — намагалася пожартувати Надя.

Проте Антон залишився на місці й не взяв пляшку.

— Тримай, це допоможе відтерти чорнильні плями з твоїх рук, — наполягала вона. — Звичайно, це аж ніяк не відшкодує тих висловів, які ти почув від мене. Я з усього серця прошу в тебе вибачення за вчорашнє.

— Не варто, — ніяковіло відповів Антон. — Тут є і моя провина.

— Ні. Я всю ніч думала про цю історію і тепер розумію, чому ти так вчинив і як сильно засмутився. Я беру назад усі звинувачення, якщо звісно так можна зробити. І буду рада, якщо ти хоча б не будеш злитися на мене. Розумію, що минулі дружні стосунки не повернеш, але все ж таки… — її очі наповнились сльозами каяття.

— Надійко, я не серджусь на тебе. Звичайно, не можу сказати, що мені було приємно чути твої звинувачення, але минула ніч також наштовхнула мене на роздуми. Тому, ми обоє рябоє.  

— То ти пробачаєш мені?

— Авжеж, — з усмішкою промовив хлопець.

Надія зраділа і щиро відповіла на його усмішку своєю.

— Мир? — простягнувши мізинчик додала вона.

— Мир, — простягнув свій мізинчик друг.

І вони закріпили примирення дитячим жестом.

— Якщо ти почекаєш мене, можемо разом піти до школи, — запропонував Антон.

— Чого б і ні, — погодилась дівчина. — Я чекатиму біля хвіртки.

Як тільки Надійка опинилася на подвір’ї, то перше що її попалося на очі — могутній дуб прямо вдалині, до якого так полюбляла приходити вона сама. Тепер, ще один пазл знайшов своє місце. Поступово, сонце прорізало крижаний небосхил. Пейзаж відкривався такий знайомий і прекрасний. Дівчина поглянула на наручний годинник. Пів на сьому. Час поспішити. Як добре, що Антон не таїть на неї зла і все так гарно вирішилось. Але зараз Надійка замислилась, як їй варто поводитись з ним після всіх подій. «Чи зникли після вчорашнього його почуття? А якщо ні?». Роздуми перервав скрип хвіртка і перед нею постав хлопець.

— Ну що, ходімо?

— Так-так, — різко відірвана від думок відповіла Надія. — В якій гарній місцині ти живеш.

— Дійсно, тут дуже гарно. Тільки добиратися довше до школи. Та все ж таки я люблю відпочивати тут у вільний час.

— Я також обожнюю це місце… — запнулася Надійка. Авжеж він знає. І щоб трохи розрядити атмосферу запитала:

— Так, як ти виліз так високо на того дуба, ще і яблуко прив’язав?

Антон виглядав дещо ніяково від запитання, але він жваво відказав:

— Я на ньому змалечку вчився лазити по деревах. Скільки гуль понабивав, але все ж таки підкорив його. Пам’ятаєш, як я колись місяць не ходив до школи, бо руку зламав? — отримавши підтвердження продовжив. — Так це отут, — вказав він, проходячи повз вищезгадане дерево.