Двадцятий розділ

«ЗАСІДКА»

— Ну як же так? Нащо він таке вчинив? — розгублено пролепетала Надя від несподіваної знахідки.

Однак більше не змогла вимовити ні слова, оскільки за спиною почувся чийсь невдоволений голос.

— Що це ви двоє тут забули, га? Оцінки виправляєте? — гнівно бурчала тітка Валя.

— Ой, та ми… — розпочала Яринка. — Ми один із зошитів упустили й ось підіймали.

— Ну-ну, годі мені тут казки розповідати. Марш повертати речі на місце, негідниці! — насуплено гриміла стара жінка.

— Ми нічого поганого не робили, — виправдовувалась Давиденко. — Я ж кажу, ми зошити відносимо до вчительської, а один впустили. Тому прийшлось спуститись.

— Як би не так, — трохи м’якше сказала Валентина. Було видно, що жінку брали сумніви.

— Саме так, — стояла на своєму дівчина.

— Все одно, тоді нічого вам тут байдики бити. Йдіть туди, куди вас послали. Запам’ятайте, я за вами стежу, — застерегла чергова.

Дівчата поплентались нагору.

— І все ж таки, навіщо він це придумав? Він же мій друг, міг би просто підійти, поговорити. Я навіть думала, що то справді Рома, через його сором’язливість.

— Ну може все-таки не він, — нерішуче вставила Ярина.

— Так, хтось підробив його почерк! Звичайно він! На це вказують докази, — і вона потрусила перед лицем подруги одним із зошитів.

— Може й справді. Хто зна. Тут треба бути хитрішими. Послухай, в мене є ще одна ідея, як зловити містера Х «на гарячому».

Дівчина зашепотіла щось Надійці на вухо. Після уроків, Надійка опинившись вдома, дістала аркуш паперу та похапцем почала писати лист-відповідь. Палкі слова злітали з грифеля олівця (вона навмисно писала ним, щоб можна було виправити) й лишали глибокі борозни на папері.

«Привіт, містер Х, чи може мій давній друг Антон? Як тебе називати? Може тобі краще підійде прізвисько схиблений переслідувач? Я не вірю, що ти міг так вчинити зі мною. Нащо ці шпигунські ігри? Ти хоч уявляєш скільки нервів я витратила на розплутування цієї загадки. І ніяк не була готова до того, хто ж опиниться за маскою містера Х. Якщо це один з ваших зухвалих й жорстоких приколів із Женькою, то знай, це дуже низько. Я була іншої думки про тебе. Бувай. Це останнє, що я скажу тобі».

Перечитавши гнівну одповідь вона залишилась задоволена. Але ця історія лягла ще одним важким каменем їй на серце. Чому люди до яких вона гарно ставиться зраджують її довіру? Що змушує їх бити ножем їй у спину? Що вона таке зробила? Непрохані сльози затремтіли на віях. Цьогорічна осінь видалась дуже важкою. Увесь її колишній світ зруйнований, а його жителі виявилися зрадниками. Лише одна Яринка залишилася в неї за подругу. Однак ще не вечір.

Причепивши на гілку лист, поверталася в хату. На півдорозі її зупинила Одарка:

— Нащо ти, доню, дерево смикаєш? — поцікавилась мати.

— Я… здогадку одну перевіряю.

— Що за здогадка така? Якийсь проєкт по навчанню?

— Можна сказати й так?

— А ви його в парі робите? — запитав Василь.

— В якому сенсі? — здивовано повернулася до батька Надія.

— Та Антон його вже додолу схилив. Я його один раз піймав. Ти скажи, нехай дерево не псує.

Донька залилася густим рум’янцем.

— Обов’язково… — тільки й вимовила дівчина.

Батьки перезирнулися. В їх поглядах грали веселі іскри.

Як тільки спустилися сутінки, Надійка зачаїлася біля «блок-посту» поруч з вікном літньої кухні, звідки добре видно місце де росла яблуня. Стало зовсім темно. В серце лився липкий страх, аж мороз пішов по спині. Чутно кожен шурхіт на вулиці від якого душа в п'яти ховається. Темрява ніби поглинала її. Несподівано світло ліхтарика розрізало чорний атлас ночі. Звичайно це той, на кого вона вартує. Тепер лишень дочекатися б влучного часу.