Дев'ятнадцятий розділ

«РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ»

До пізньої ночі Надійка не могла заснути, усе гадала: «Хто б це міг бути?». Різні варіанти перебирала в голові, але ті не знаходили підтвердження. Ще одне хвилювало її «Як ця людина вилізла на старий дуб?». Адже багато хто з хлопчаків: і великих, і малих, випробовували вдачу та ніхто не міг підкорити його верхівки. Деякі сміливці, які долазили десь вище, то падали й отримували гулі, синці у винагороду. Нарешті роздуми схилили виснажену дівчину до сну. 

Втім як тільки вона прокинулась, то вони знов загули як ті бджоли. Трохи запізнившись й отримавши наганяй від тітки Валі, яка зазвичай за допомогою дзвоника, ніби магічної палички, скликала початкву школу на заняття. Як добре йти пустими коридорами. Так спокійно й тихо стає в них, коли діти в класах. Особливо чудово тут сьогодні. Сонце з віконечка, що у кінці коридору, залило простор золотим світом, що було схоже на те, як солона вода захльостує ілюмінатор і потрапляє в каюту. Так незвичайно! Тепер скоріш у клас, можливо там знайдуться зачіпки. Добігши до дверей кабінету, вона постукавши увійшла, перепросила й провела поглядом присутніх. Хто ж з хлопців це міг бути? Треба шукати по відомих їй прикметам. Найкращими «альпіністами» у класі були: Юрко, Антон і Роман. Юрка запальний і завжди засмаглий, навіть взимку, із чорнявим неслухняним волоссям і білосніжними зубами. Хлопці жартуючи називали його «Абдул», але поважали. Бо той ходив до секції боротьби, був боксером і мав багато грамот, медалей. Тому завдяки своїй силі він потенційно міг би видертись на те дерево. Проте тут потрібна ще й спритність на додачу з гнучкістю. Цим Юра не міг похвалитися.
Антона ми вже знаємо. Він все-таки став редактором шкільної стінгазети, як колись мріяв. До того ж отримав від батька фотоапарат на день народження та навчився гарно фотографувати. Тому зайняв ще й пост фотографа. Він амбіційний, креативний, добрий та веселий хлопець. Але чи міг би він залізти так високо? Однозначно, то був затятий прихильник лазіння по деревах, що не раз підкоряв найхимерніші та найнеприступніші з них. Та чи є в нього на це час? Він постійно в роботі та кудись поспішає. Тому навряд.
Рома й справді вважався «скелелазом». Адже кожні канікули він з батьком завжди в горах разом з іншими альпіністами. Через те, що мав найнижчий зріст у класі став замкнутим, неговірким та перебував постійно на самоті. Хоч однокласники ставились до нього доброзичливо, але він сам уникав спілкування. Попри те, що Рома і був незвичайно сміливий та спритний, його кандидатура відпадала. Надійка згадала, що у вересні, той як раз ще не приїхав із крайнього «зльоту». Тож хто з них? Чи це хтось з паралелі? Та ні перші листи прийшли саме в класі, на уроці. Треба шукати серед однокласників. На перерві та заняттях детектив все шукала ключ до загадки, який ніяк не знаходила й остаточно заплуталась. Тож, щоб перепочити від пригнічуючих думок, покликала Яринку прогулятися на подвір’ї під час перерви.

— Ти якась заклопотана сьогодні, що з тобою? — лагідно запитала подружка.

— Я… Та нічого… замислилась просто, — розгублено відгукнулась Надійка.

— А про що? — з цікавістю довідувалась Ярина.

— Я не можу поки тобі розповісти. Ще сама не розібралась, вибач.

— Ну, будь ласочка, я нікому не скажу. Навіть допоможу, якщо треба. Ти ж знаєш, — благала Яринка.

Надійка вагалась. Все ж варто комусь розповісти. Вона так потребує «погляда зі сторони».

— Ну добре. Тільки ходімо до кущів нареченої.

Ця частина території виглядала нелюдимою. Тут би їм ніхто не заважав. Звісно зараз тут голо і пусто. Втім навесні, це найгарніший закуток. В травні починає квітнути білим цвітом кожен кущик. Гуртуються дівчата. Вони стелять на землю килимок та сідають в коло, щоб переповісти останні новини. Над їх вухами гудять бджоли. Бо тим також цікаво. Ой, про що це ми. Повертаємось в наш час. Ось, Надія дістала із кишені перев’язану джгутиком стопку листів і передала Яринці.

— Читай. Пам’ятаєш, як ми залишались для підготовки в школі та знайшли тоді паперового лебедя?

— Угу, — тільки й почулось від стривоженої загадковістю подруги.

— Так от, я отримувала ще листи. Пам’ятаєш той, що я показувала перед бійкою з Уляною?

Ярина схвально похитала головою, одночасно вглядаючись у записи. Дочитавши запитала:

— І як ти думаєш, хто це?

— Я ще не знаю точно, в мене є кілька припущень. Останній отриманий лист я знайшла прив’язаним до яблука на високому дубі.

— Аж там? — вражено вимовила Яринка.

— Ага. Якщо той, хто його туди прив’язав, вміє гарно лазити по деревах, і навчається в нашому класі, то тут три варіанти.

— Юра, Рома та Антон, — як уві сні прошепотіла подружка.

— Але… Якщо той хто прив’язав, і той хто написав — різні люди. Може містер Х попрохав, когось з них про допомогу у «невинній витівці»?

— Цілком можливо.